Розділ «Глава 5 Стрілою через степ»

– Так, так, в усьому винен той-таки Іван Богданович, котрий занапастив молоду панянку Гелену Каплю. Це він вигадав таку дурницю, буцімто сотник Ракович є таємним помічником молодого панича і його посередником на службі в ясновельможного гетьмана Яна Мазепи. А оскільки московити ніяк не могли вполювати молодого панича, то заарештували його батька: либонь, подумали, що на допиті сотник вкаже, де й коли можна підстерегти молодого панича.

Від безсилої люті Степан заскреготав зубами, та єврей одразу ж заперечив, немовби й насправді знав, що він хоче, але не може сказати:

– Ні-ні, нехай молодий панич не вважає, буцімто Моше забув про клятву віддано служити роду Раковичів. Моше не забув ту клятву, ні! Моше знав, що так і буде, тому щиро й наполегливо радив пану сотнику десь сховатися. Та пан сотник відповів Моше: «Якщо я не віддамся на поталу шулікам-московитам, вони можуть заарештувати інших Раковичів – моїх братів з їхніми сім'ями! І так триватиме, доки не винищать весь наш рід під корінь. Тому буде ліпше, якщо заарештують тільки мене одного». Пан сотник так хотів: це була його воля, якій Моше мусив скоритися, – бо воля пана сотника є для Моше святою! Натомість пан сотник примусив Моше заприсягатися усім, що є святим для Моше і на цьому світі, й на тому, що Моше будь-що відшукає єдиного сотникова сина – молодого панича і будь-що врятує від довгої руки імператора Петра та від його всюдисущих нишпорок. Тому коли шведські вояки програли битву…

Втім, Степан не слухав розповіді Мошки про те, як він примудрився довідатись від інших сердюків про ганебну поведінку молодшого Раковича на полі бою, як після того всю ніч гнав коня, як змією пробирався поруч з п'яними як чіп московитами, що святкували перемогу, як уже на світанку знайшов напівмертвого юнака й під прикриттям вранішнього туману встиг віднести його за хирлявий лісок, де чекав стриножений кінь. Якби не багатоденна дія зілля, Степан вже почав би буянити, зриваючи дбайливо накладені пов'язки, а потім, мабуть, просто придушив би Мошку. Але від почутого юнак тільки стогнав, сичав крізь зуби й закочував очі під лоба. Пити лікувальне зілля знов відмовився, проте Мошка повторив трюк із затисканням рота й носа пораненого.

Проковтнувши добру порцію трав'яної настоянки, Ракович за деякий час притих. Тут і місяць виповз з-за небокраю, осяявши рівний мов стіл степ загадковим сріблястим світлом. Пересвідчившись, що поранений дихає рівно, Мошка виніс із брички старі пов'язки, вкинув їх у багаття, ретельно спалив ганчір'я, декілька разів перемішавши розпашілий жар. Потім дістав з брички великий білий талес[9], накрився ним, деякий час читав молитви, а далі затоптав вогнище й заходився запрягати коней.

Їхати було все ще далеченько, тож і цю ніч ліпше не спати на твердій землі, а дрімати на передку брички…