Розділ «Глава 10 Чого захоче жінка…»

Вдома і справді знайшов офіційного листа за особистим підписом канцлера Бестужева-Рюміна про висилку з Росії та довічну заборону вертатися сюди, а також обіцяну подорожню до кордону. Уважно перечитавши папери, Сен-Жермен велів служникам негайно збиратися в путь, але від обіду не відмовився. За обідом же з'їв звичайну порцію вівсянки з білим м'ясом курчати й випив трохи більше червоного вина, ніж зазвичай, – уперше за багато років зі справжньою насолодою.

Весна 1762 року від Р. X ., Санкт-Петербург

Як і обіцяв Растреллі, Зимовий палац був блискуче-розкішним: всюди золото, блакить, різноколірний мармур, вітіюваті візерунки, мозаїка, інкрустації, пишні, але якісь бляклі настінні розписи, статуї та бюсти, Амури та Психеї, Венери і Тритони, надраєна до блиску ажурна бронза, пухнасті килими… Втім, Сен-Жермен був поціновувачем більш солідного та виважено-стриманого стилю, який нині остаточно відходив у небуття. Тож краса і велич нового царського палацу, котрий імператриця Єлизавета Петрівна замовляла на свій смак, але яким вже ніколи не милуватиметься (з причини переходу її душі до вищих небесних сфер, де є значно прекрасніші від земних хороми Царя Небесного), лишили графа байдужим.

Такими самими байдужими були й суворого вигляду набундючені лакеї, котрі зверхньо, з неприхованим презирством оглядали його притрушений пилом скромний дорожиш каптан. Але поглянувши також на чоловіка, що крокував попереду Сен-Жермена, розуміли: це всього лише відвідувач цариці – то що з нього взяти?!

– Чи нам довго ще плутати коридорами, месьє Панін? – спитав нарешті граф, коли «оглядини» йому остаточно набридли.

– Зараз, уже майже прийшли, – тихо мовив супроводжувач. Вони звернули у наступний коридор, пройшли його наскрізь.

– її Царська Величність чекає на вас. І говоріть, будь ласка, тихіше.

Зробивши це трохи дивне попередження, майбутній автор Декларації про озброєний нейтралітет, а в коротку епоху імператора Петра III – просто месьє Панін – прочинив перед гостем двері, запускаючи його до невеличкої, погано освітленої кімнати. Втім, попри слабке освітлення, Сен-Жермен відразу оцінив ситуацію: Її Царська Величність Катерина Олексіївна знов опинилась у «дуже цікавому», а відтак безвихідному для неї становищі. Вагітність була дуже помітною, хоча за вісім років, протягом яких вони не бачились, цариця до всього ще й значно погладшала.

Втім, чогось на кшталт вагітності слід було чекати…

Тим паче, граф і справді розраховував побачити щось подібне.

– Ваша Величносте, – тихо мовив він, згинаючись у поклоні.

– А-а-а, графе… – Катерина, яка зацьковано забилась у найтемніший куточок кімнати, озирнулась на гостя й автоматично простягнувши руку для поцілунку, недбало кинула: – Як завжди, анітрохи не постарішали та виглядаєте років на сорок… ну, можливо, трохи більше – але це жахливе освітлення… А може, просто притомились у дорозі? Я би запросила вас сісти, але тут, як бачите, немає ні крісел, ні стільців, ані лав. Отак-от живе російська цариця!

– Нічого, постоїмо, – бадьоро мовив Сен-Жермен та поспішив зробити співбесідниці комплімент: – Зате Ваша Величність з примхливої дівчини перетворились на по-справжньому прекрасну зрілу жінку. А враховуючи те, що я пам'ятаю Вашу Величність іще зовсім юним дівчиськом…

– Ви натякаєте на першу нашу зустріч? Це саме тоді, коли я втратила цноту з нашим конюхом? – Катерина мимоволі опустила очі й подивилась на округле своє черевце. – Так-так, графе, я теж пам'ятаю першу симпатію мого серця – Рябого Ганса… Як тоді розлютилась моя бідолашна матуся, її високість принцеса Йоганна-Єлизавета!..

– Ваша Величність настільки безсоромно-відверті зі мною, наскільки це можуть дозволити собі лише дуже сильні особистості, – мовив Сен-Жермен і знову вклонився.

– А-а-а, навіщо вдавати із себе сором'язливу скромницю!.. – махнула рукою Катерина. – Ви й без того знаєте про мене все, що тільки може знати людина… і навіть трохи більше. Іноді мені навіть здається, що за чутками про вічно молодого Сен-Жермена ретельно приховується справжня чортівня… хоча великі просвітителі й заперечують таку можливість, як існування Вічного Жида, котрий лишатиметься живим і молодим до самого Страшного суду.

– Про мене чого тільки не пліткують! – всміхнувся граф із загадковим виглядом.

– Про мене теж пліткують, хоча я, як бачите…

Катерина знов кинула побіжний погляд на своє роздуте черево та повернулась до попередньої думки:

– Слухайте, графе, якщо ви той самий Вічний Жид, то скажіть, будь ласка: коли ви уперше зустрілися із Сином Божим?