Розділ «Глава 10 Чого захоче жінка…»

Замість відповіді Сен-Жермен мовчки кивнув.

– Ви спокушаєте мене, графе, – коротко кинула Катерина, відвернулась та пробурмотіла: – Геть звідси, сатано!

– Господи, і до чого жінка, вихована у традиціях просвітителів, може дійти у стані відчаю! – граф заговорив якомога серйозніше та переконливіше: – Ваша Величність помилились, я далеко не сатана.

– Юда-зрадник, Вічний Жид, сатана – все єдино…

– Зараз я просто граф Сен-Жермен, щирий друг Вашої Величності. Тож і запитую як щирий друг: чого хочуть Ваша Величність?

– Від самого початку перебування в Росії, ще коли я вперше зустрічалася з Її Імператорською Величністю Єлизаветою Петрівною, – ще відтоді я захотіла одного-єдиного: сподобатись усім! Хотіла сподобатися своєму майбутньому чоловікові, його тітці-імператриці і всьому російському народові – от чого я хотіла…

– А зараз?

– А що зараз!.. – все ще не повертаючи голови до графа, Катерина вкотре вже зітхнула. – Я швидко збагнула, що Єлизавету Петрівну цікавлю не я сама по собі, а лише моя дітородна спроможність… перепрошую за подібну відвертість, графе.

– Нічого, нічого, Ваша Величносте…

– Чим плодючішим є моє лоно, тим краще, – приблизно так розмірковувала покійна імператриця. І коли я нарешті народила хлопчика, цесаревича та майбутнього спадкоємця російської корони Павла Петровича, вона втратила до мене будь-який інтерес. А щоб визнати малюка спадкоємцем, навіть заплющила очі на ту саму пікантну обставину… Ну, ви пам'ятаєте, графе…

– Ще б пак! Месьє Салтиков кричав про своє батьківство так настирливо, що його швиденько витурили з Росії.

– Так. Отже, для Єлизавети Петрівни важливим було лише народження у великокняжій родині хлопчика – і все. Що ж до мого чоловіка, то Петрові Федоровичу було, є й буде абсолютно байдуже, злягаюсь я з іншими чоловіками чи не злягаюсь, а також – з ким саме злягаюся. Його цікавили самі лише дурнуваті витівки, казарменна дисципліна та світлий образ імператора Фрідріха Великого. Ну, і останнім часом – звісно, принади мадемуазель Воронцової…

– Ну, а російський народ?

– Для Росії я – чужинська принцеса-німкеня. Нею була, нею лишаюсь і досі. А німців тут, в Росії, я так розумію, не надто вже шанують. Та подивіться хоч би на тутешніх лакеїв: вони ж усі відкрито зневажають мене, свою царицю!..

– Лакеї, Ваша Величносте, прислуговуються вашому вінценосному чоловікові, Його Імператорській Величності Петрові Третьому. І загалом, лакей – це майже завжди хамське бидло: такими їх робить лакейська служба, яка вимагає придушення власних почуттів, а згодом – поступового перетворення чоловіка на живу машину. Все майже як у Декарта… Тож запевняю: тільки-но Ваша Величність зійдуть на трон, як лакеї плазуватимуть перед Вашою Величністю, вилизуючи їй п'яти.

– Отже…

– Отже, не слід брати до уваги цих «живих машин».

– Кого ж тоді брати до уваги?

– Гвардію, Ваша Величносте!

– Гвардію?..