Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

Уклонився характерник і Йвася змусив уклонитися. А тоді розсипав по землі хрестом жменю жита і промовив:

— Нехай душа твоя упокоїться в Ирі Дажбожому!

Шалено застугонів вітер, і блискавиці почали бити раз за разом.

— Куди тепер? — питається Івась, коли вони спустилися до берега.

— У Січ! — каже характерник.

Як посідали вони на коней, то пустилася така злива, що світа не стало видно за нею. Насилу добилися до Січі, а в брамі вже стоять козаки зі смолоскипами і Богун із ними.

— То як? — питається в характерника.

Той на Івася кивнув.

— Дай-но йому що вдягти, бо мокрий мов хлющ! Хто біля льохів чатує?

— Мої хлопці, — каже Богун, кидаючи Йвасеві свою кирею. — А що?

— Ключі у кого?

— В осавула, та він уже спить…

— Буди, — каже характерник. — І жаровню звели запалити. Шукали ми те, що під самісіньким боком у нас!..

От заїхали вони в січову кріпость та позлазили з коней.

— А що ж у тім льоху? — питає Івась.

— Зараз побачиш!.. — каже йому Козуб. — Недарма тебе з того замку на Запорожжя закинуло!

Аж тут і Богун іде з ключами, а за ним двоє козаків казан із жаром несуть.

— Се ми в глибку спускаємося? — питає Івась, коли характерник одімкнув перші двері й рушив униз камінними східцями.

— А то ж куди!

Семеро дверей було в тім льоху, й усі довелося ключами одмикати. Як розчахнулися останні двері, то побачив Івась січову в'язницю, де завжди тримали харцизів та душогубів.