Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— А от чого!

Задвигтіла земля, застугоніло щось угорі, гойднулося свічадо та й упало на долівку. Перелякався Йвась і очі заплющив.

А як розплющився, то побачив, що стоять у покої три діви оружні у панцирах та шоломах. Мечі їхні, як сонце горять, а на щитах викарбуваний Оберіг.

— Бачиш? — питає чарівник. — Се ті поляниці, що лишилися вірні Матінці Ладі! Наділила їх вона у Дажбожому Вирії такою силою, що не тобі мірятися з ними!

— Он воно що!.. — каже Нея.

Та здригнулася і почала танути просто на очах. Зайнялося сивою імлою її тіло, заколивалося, наче у товщі води, і зблякло.

— Іди туди, куди не доходять! — каже чарівник. — Зостанься там, відкіль не вертаються!

— Я ще знайду тебе… — розпливаючись в ніщо, прошепотіла дива Обида.

І пальцем посварилася на Івася.

Як опинилися вони на білому світі, то сів Івась на землі та й каже:

— Сонце світить, вітер віє… Значить, ще не прийшла моя смертна година!

— Господь милостивий! — каже чарівник. — Поки йдеш його шляхами, доти він і чуває над тобою.

Глянув Івась, а чарівник перемінився в козака Мамая: запорозька одіж на ньому, оселедець на голові, а при боці шабля. Тут же і кінь стоїть, а коло нього песик невеличкий.

— О, — каже Івась, — і Юрчик з тобою! Здоров, хованцю!

— Здоров-здоров, обіяснику! — каже йому песик. — Накоїв ти тут… з того світа мусили до тебе летіти!

— Насилу й устигли, — каже козак Мамай. — Та, слава Богу, побороли вражу бабу!

— А поляниці де поділися? — питає Івась.

— Не можна їм довго в сьому світі бути, — каже козак Мамай. — Там вони зараз, де вічно світить сонце… Ну, та вилазь на коня, завезу тебе до Січи!

Сів Івась поперед кульбаки, песик у тороки заліз — та й знявся кінь і полетів.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже Івась. — Не думав і не гадав я, що буду колись попід небесами літати!