Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— Гей, — питає його малий козак, — ти чого тут сидиш?

Та й простягнув руку. Насилу доторкнувся до нього, а той і розсипався на порох.

«Мрець»! — зрозумів Івась.

І став у нього чуб на голові дибом. Рушив уперед, тримаючи палаючу губку над головою, а під стіною цілий ряд небіжчиків сидить. Були там жінки у таких сукнях, що Івась і не бачив їх ніколи, дівчата в намистах зі шляхетного каміння й золотих вінцях, дідугани з сивими бородами… кого тільки не було там! Тхнуло від них такою давниною, що Івасеві мимохіть пригадалися характерникові казки. Іде він, іде, а ряд той усе не кінчається.

Аж попереду знову свінув той огник. Став Івась та й дивиться на нього.

«Се блуд мене водить підземеллями», — майнула у нього думка в голові.

Та майнула вона і щезла. Рушив Івась на той вогник, бо більше нікуди було йти. А вогник уже й не гасне. Побачив малий козак, що світліше стає довкруги, а хідник зробився справжнісіньким коридором, вирубаним у суцільному камені. І провадив той коридор униз та й униз.

От пройшов трохи Івась та й бачить: неначе заграва займається у пітьмі. Що глибше він спускається, то дужче стає те світло. А вогник уже не пропадає та знай прямує до тої заграви.

Аж ось видно стало в коридорі, як удень, і ще здаля побачив Івась височенну камінну браму. Накреслені на ній були якісь химерні знаки, а довкола горіли смолоскипи. Почувся чийсь регіт, і перед Івасем раптом десь узялося дитинча з палаючим віхтем у руці. Очі його були червоні, мов жаруки, а замість ніг були курячі лапи. Крутнулося воно — і щезло, мов туман на воді.

«Господе, — думає Івась, — та се ж потерча»!

Підходить він до брами, а вона й розчинилася перед ним.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Івась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи вгорі, капає на них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть височенне старе свічадо. Таке давнє воно, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього і зупиняється. У свічаді клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Івась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І оберіг приніс?

— Приніс, — каже Івась.