Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває, — каже Івась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами сей оберіг, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Івась.

І тоді простягнула вона руку.

— Віддай його мені!

Стрепенувся Івась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і впізнав, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.

— Який же козак із мене був би, якби я віддав образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене всі пращурі проклянуть!

— Як оддаси мені сей оберіг, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

— Не взивай до богів, бо тут не владарюють вони і їхній Оберіг не має тут сили! Втретє кажу тобі: віддай образ Тієї, що була колись моєю сестрою!

— А зі мною що тоді буде? — питається Івась.

Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.

— Бач, навіть мерці сміються з тебе… — каже дива Обида. — Що буде, питаєш?

— Еге ж, — каже Івась.

— З глини тебе зліпили, — в глину ти і обернешся!

І тоді розлютився Івась не на жарт. А що, думає, все одно пропадати!