Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

За хвилю скінчилися східці, й опинився Івась на рівному майданчику. Присвітив та й бачить: три лази чорніють у стіні. Й усі врізнобіч провадять.

Отоді й утямив малий козак, що заблукав під землею.

— Оце гарно, — каже.

Та й сів під стіною. А що було робити?

Отак із годину сидів він, утомлено схиливши голову на коліна. Скувала його така змора, що й пальцем годі поворухнути.

Коли ж чує зненацька: немов щось загукало під землею.

Вмить де й утома поділася — схопився він, як обпечений, і давай прислухатися. За хвилю голос той знову почувся, ще ближче. Поміркував Івась та й утямив, що гукає в одному з тих трьох лазів.

— Агов! — крикнув він, склавши долоні сурмою.

— Ов! — прогучало десь далеко.

«Се мене хлопці шукають, — думає малий козак. — Певне, нору розкопали та побачили, що там печера й підземелля»!

Звернув Івась у той лаз і прислухався знову. Тихо було як у могилі, тільки серце калатало. Рушив він уперед. Насилу кроків з десять ступнув, — а попереду блимнув огник!

— Агов! — знову крикнув Івась і помчав уперед чимдуж.

Огник блимнув і погас, та за мить засвітився знову. Біжить Івась, уже й захекався, а вогник все далеко та й далеко.

— Не чуєте чи що, йолопи! — у відчаї заволав Івась. — Тут я, тут!

І знову блимнув огник та й погас.

Зупинився малий козак, дмухнув на губку і роззирнувся зокола. Аж тепер угледів він, що хідник височенний зробився, у чотири чоловіка заввиш, і провадить углибину. Доторкнувся Івась до стіни, аж то не пісок, а камінь.

«Се вже я в самісіньке серце землі спустився, чи що?» — думає він.

Та й попростував уперед. Ішов хідник під укіс, та вже все одно було: кудись він мав допровадити.

Урешті зробився він такий широченний, що світло від губки й до стін уже не досягало. Дмухнув Івась на неї та й бачить: темніє щось під стіною.

Підійшов ближче, коли ж то чоловік сидить. Вбраний у позолочений панцир, при боці меч зі срібним навершям, а на колінах лежить шолом. Ні слова не каже, тільки дивиться на Йвася.