Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

Так високо знялися вони, що видно було всенький світ, як на долоні. Лежали внизу степи, зелені мов рута, лиснів на сонці могутній Дніпро з його порогами, притоками та заплавами, голубіли озера, лимани та річки. Кишіла там сила-силенна птаства й звіроти. Он пробіг у степу табун диких коней, трохи далі тирлуються в болоті кабани, а на піщаній кручі гріється на сонці здоровезний змій-жовтобрюх. Качок та гусей стільки над плавнями, що й сонце затуляють, у воді риба стоїть, що й дна не видно… ніде не бачив Івась такого дичини!

— І все оцеє — наша земля!.. — каже він.

— Правду кажеш, — озвався козак Мамай. — Січ — мати, а Великий Луг-батько, отам треба й проживати, там же треба і вмирати!

— Ех, — каже Івась, — добре було б жити на Вкраїні, якби не лізла сюди ріжна нечисть! А то одні вороги за другими!

— А коли ж була така пора, що ворогів не бувало? — питається козак Мамай. — На те й вороги, щоб шаблі козацькі не ржавіли та було з кого здобичі добрим молодцям узяти!

Аж унизу і Січ з'явилася, оперезана двома валами. Люди, як ті мурашки, вешталися на січовому майдані й у передмісті.

— А як побачать нас оцеє у небі? — питає Івась.

Засміявся козак Мамай.

— Хіба ж волхва можна побачити! Тоді бачать його, як він сам того хоче.

Та й торкнув коня, а той каменем пішов униз. Забило дух Івасеві, аж дивиться: вони вже на кручі коло хати.

— Бувай же здоров, козаче! — каже йому чарівник. — Іди тим шляхом, що ти обрав його, і нехай Господь тобі в обороні буде!

Та й щез разом із конем і песиком-хованцем.

Увечері розповів Івась характерникові, що то за пригода з ним сталася. Вислухав той і каже:

— Значить, завзялася на тебе дива Обида не на жарт… Рідко буває, щоб вона зі смертними діло мала, тим паче з козаками!

— А чого се вона Ладу прозиває своєю сестрою? — питається Івась.

Зітхнув Козуб і глянув на Івася.

— Та діло се непросте… В тім-то й річ, що Нея і Лада були ще з нащада світа, як не було ні неба, ні землі… та навіть волхви не люблять розповідати про се! Бо Лада почала світ сновати, а Нея тільки дивилася на те й од заздрости зубами скреготіла. Через те звелася на ніщо її могуть, і зробилася вона дивою, хоч була передніше богинею…

— А що ж то за ріжниця така поміж богами і дивами? — питає Івась.

— А як полягаємо спати, то розкажу!.. — пообіцяв характерник.

От повечеряли вони, та й Івась на піч заліз, а Козуб як завше на лежанці вклався.