Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— А як часом у бою зустрінуться? — питає Івась.

— То роз'їжджаються в різні боки й не чіпають одне одного! А як у бран когось із них займуть, то один другого має викупити або визволити, хоч би й сам голову склав.

— А хіба не гріх козакові з невірою брататися?

— Господь один на небі, — каже характерник. — У них він зветься Аллаг, у християн — Христос, а в нас — батько Дажбог, славен Троян, що створив небо та землю. Головне, вірити в Господа…

— Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? — питає Івась.

Козуб і головою похитав.

— Ох, трапляються й такі, ще й немало… Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, і ті, — а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар.

— З нами сила та міць Господня! — вигукнув Івась. — Та й що?

— А Бог не палицею карає, — каже характерник. — Стільки знав я оцих бузувірів — усі вони такою смертю погибли, що й сказати страшно!

— Ото й добре, — каже Івась. — Щоб не блюзнили проти Господа!

От купили вони сідло, гнуздечку й тороки та й подалися в січове городище.

— Оцеє твій кінь? — питається характерник, як вони зайшли до стайні. — Добрячий жеребець!

А гнідий як уздрів Івася, то крутитися почав у стійлі та плигати, та іржати, як несамовитий, — мало загороду не повалив.

— Та се сатана якийсь, а не кінь! — озвався хтось із козаків, що порався коло стійла. — Од самого ранку коїть таке, що не підходь до нього!

Витягнув шию жеребець і голову простягає до Івася.

— Та він чоловіка може вбити! — каже малий козак, одчиняючи стійло. — Ану стій, вовча потраво!

Та й почав гнуздати коня, а той плигає та кусає Івася за руку.

— Гаразд, — каже характерник, — пішов я і свого сідлати!

Вивів Івась жеребця надвір, а там уже й сонце виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір'ї, й тепло було, наче влітку.

— Гайда! — свиснув малий козак, плигнувши у сідло.