Заіржав гнідий і зіп'явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Івась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Козуб наспів на своєму вороному.
— Огонь, а не кінь! — каже Івасеві. — Се з дідового табуна?
Івась пхнув жеребця ногою і рушив крізь натовп.
— До нас по ції коні аж із Білої Церкви приїжджали! — каже характерникові. — Таких ніде на Вкраїні немає!
Крізь ярмаркову юрму промикався він крок за крюком, та як виїхав уже за другу браму й поминув хури, що стояли попід валом, то вдарив коня п'ятами і гайда через міст. Умить вихопився на високий берег, став і озирнувся, очікуючи Козуба.
— Ловкий же з тебе комонник! — каже той Івасеві.
А Йвась показав на той берег.
— Що то воно пливе таке здоровецьке?
— Пором, — каже характерник. — Людей з того боку до Січи перевозить. Ну ж бо, гаття!
Та й погнали обоє у степ. Стелилося перед ними Дике Поле, руде та вбоге, бо торішні трави полягли узимку, а нові ще не понаростали. Пахнуло пробудженою землею, прілими бур'янами і талою водою з низин та річок, що впадали в Дніпро. Гула й дудоніла земля під кінськими копитами, стугонів у вухах вітер, а коні гнали і гнали, одним плигом перескакуючи бакаї та потічки, що траплялися по дорозі. Ось уже й Микитин Ріг удалині сховався, далі й Дніпра не видко стало. Як доїхали до гострої могили, то характерник свого бахмата придержав і, завернувши о праву руч, поїхав понад болотом.
— А куди прямуємо? — питається Івась, насилу втримуючи гнідого, бо той вудила гризе і знай учвал зривається.
Козуб озирнувся й махнув рукою вдалеч.
— Ще верстов зо три… гайда!
Під кінськими копитами зачвакала багва. От перебрели вони річку, де коням аж попід пахви вода сягала, та й вихопилися на сушу.
Перед ними височіла могила, — стара-стара, аж запалася вже. А на ній бовванів камінний стовп.
— Злазь, — каже Івасеві характерник.
Покинули вони коней унизу, а самі подалися на могилу.
Був то не стовп, а камінний маняк у три чоловіка заввиш. Видно було, що давно вже сюди ніхто не ходить, — росли кругом бур'яни та сіра груба мурава, й навіть сліду людського не знати було. Глянув Івась та й бачить: витесаний той стовп у кшталт бородатого діда з гривною на шиї. Руки його згорнуті на животі, а в них воловий ріг.
Зняв Козуб шапку й уклонився.
— Славен будь, Батьку Трояне!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Пекельний звіздар» автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Леонід Кононович Пекельний звіздар“ на сторінці 43. Приємного читання.