Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— З кого зняв, — каже, — того вже нема на світі! Купуй, козаче.

— А скільки просиш?

— Мало-мало гроші… двадцять золотих дукатів!

Характерник поклав шаблю на воза.

— Здурів чи що, клята невіро? — каже татаринові. — Таж за ці гроші п'ять жеребців можна купити! З дуба впав, еге?

А Йвась тим часом узяв до рук невелику шаблю в золотих піхвах.

— То джурі купи шаблюку! — каже татарин. — Глянь, яка ловка!

— Певне, з ляшеняти якогось ізлупили, — каже характерник, зиркнувши на шаблю. — Такі шаблі в Польщі недолітки-паничі носять!

Кинув Івась тую шаблю з долоні на долоню та й побачив, що лежить вона в руці, наче улита.

— В тебе ж оружжя ніякого немає? — питається в нього Козуб.

— Та ось запоясник… дід колись подарував! — показав Івась кинджала за поясом. — Я ніколи з ним не розлучаюся — геть і коли сплю, то кладу його під голову.

— А за цюю кривулю що просиш, чортів сину? — питається характерник у татарина.

Той глянув на Івася й прицмокнув.

— Гарний хлопака! В Кафі на ринку цілу шапку цехінів за нього насипали б. Може, продаси? — питає Козуба.

— Руки короткі в тебе до сього хлопця! — каже той. — То скільки шабля?

— П'ять дукатів! Бери, не пошкодуєш!

— А за два? — питає характерник.

— Ні, не буде!

— Два з половиною?

— Магомед росуллаг! Обдерти мене хочеш, еге?