Розділ «Зобразіть мені рай»

Розгублений, Данько поплентався на зупинку. Можливо, запитував він себе, ти помилився, переплутав, не туди поїхав? Але дорогу, якою їх із лікарем везла «швидка», він запам'ятав добре.

Поряд із зупинкою з нестямним захопленням копирсався в урні бомж. Не звертаючи уваги на надкусаний банан, із презирством поставившись до новесеньких рукавичок і в'язаної шапочки, він завзято видобував зі сміттєвих надр звичайнісіньку пляшку з-під пива. Порожню.

Наче відчувши на собі чужий погляд, нечеса обернувся й підморгнув Данькові смарагдовим оком.

— О-от вона, красуня. Пляшечка моя, душечка занапащена, — мимрив бомж, гойдаючи на руках знахідку. — Замкнулася, на лялечку перекинулася, осклялася… етикетка старенька, заважає ж! — вигукнув він із болем та відразою. — А я тебе, ріднесеньку, у вичистилище, там тебе відмиють, папірчик відклеять і по-новому, в наступне коло, як і має бути. Ах, ти ж моя… А мені — копійчинку за тебе. Копійчинку за тебе, копійчинку за інших — дивись, так і на квиточок назбираю. У рай… ха-ха!.. райцентр, де… ха-ха! батя мій жде-дожидає блудного сина.

Бомж засунув пляшку в кишеню і, повернувшись до Данька, сказав несподівано чітким і ясним голосом:

— Ну, дай, скільки не шкода, не жлобись. Диви, може, й врахується.

Данько вигріб з кишені всі копійки і зсипав бомжеві в тверду, наче з кістки, долоню.

Весь час, поки їхав до міста, він упевнював себе, що — збіги, просто жахливі збіги!.. З людьми і не таке буває.

А пам'ять надокучливим лоточником підсовувала одне й те ж: розмову з Михайлом Яковичем. «Якого, до речі, теж тепер бозна де шукати», — подумав Данько.

І ще подумав: мав, певно, рацію Олекса, коли відмовчувався. Лариса поїхала і навряд чи повернеться, якщо не повернулася до цього часу.

Махни рукою і не роби з мухи слона.

Але махнути — рука не піднімалася.

«…на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка…»

Сказати собі «забудь» можна.

Забути — ніяк!..

На пропозицію відсвяткувати день народження Косара Данька відгукнувся із захопленням. Розвіятися — це саме те, що йому зараз потрібно.

На ранок, прокинувшись у чужій квартирі, він силкувався пригадати, як, власне, розвіювався. Не пригадав. Тільки билася в голові одна думка, що прорвалась крізь блокпости здорового глузду і не бажала тепер здаватися без бою (от і билася, мерзота!): «А якщо лікар не брехав?»

«Який лікар?» — пискнув був здоровий глузд — і одразу ж здався.

Звісно, який.

Той, який стверджував, що ти мертвий, a Лapa жива. Який говорив, що, можливо, померлі тут знову повертаються туди (де Лapa — жива!). Той лікар, який просив зобразити йому рай.