Розділ «Зобразіть мені рай»

— Знаєте, Михайле Яковичу…

— Складно? Рука ще не розім'ялася? — здогадався лікар. — Це нічого, вправляйтеся, і навички поступово поновляться. Сухожилля та кістки не пошкоджені, організм у вас міцний — здолаєте.

— Ви ще про Мєрєсьєва згадайте.

— Може, і згадаю, — серйозно відгукнувся Михайло Якович. — Але сподіваюся, обійдемося без надзвичайних заходів. Поміркуйте: де я вам ведмедя знайду? Але рай, — сказав він уже від дверей, наче між іншим, — зобразіть. Принаймні спробуйте. На жаль, більшість людей узагалі не здатні уявити собі ні раю, ні пекла.

Наскільки Данько знав, більшість людей багато чого не можуть уявити, але навряд чи він так уже побивався б через це: не можуть, і хай. Данько он досі, як не вправлявся, навіть звичайнісінький овал намалювати не в змозі. Який уже тут рай!..

Того ж дня до його палати вперше підселили хворого. Огрядний чолов'яга чимось нагадував пораненого ведмедя; він пролежав недовго і надвечір сконав… Точніше, увечері, під час обходу, це виявила медсестра, а затих він раніше. Чолов'ягу винесли, від нього залишився дивний запах лимонних льодяників і зім'ята білизна на ліжку — саме на тому, де зазвичай сидів уночі Данько. Наче соромлячись потурбувати пам'ять покійного, він вмостився сьогодні скраєчку — і одразу ж обома руками сперся на підвіконня, переляканно вглядаючись у дві постаті під вікном.

«Піджачники»! Данько ніколи ще не бачив двох одразу.

Тим паче — в компанії такого дивного фрукта: високого чоловіка з коров'ячими рогами… ні, звичайно, в рогатому шоломі! — в кольчузі, з буйною бородою і не менш буйного в поведінці. Він випав із кущів, заревів, вертячи масивною головою, і посунув просто на «піджачників». Ті вправно підхопили його під білі руки і потягли за ріг корпусу.

Данькові здалося, що було в «піджачниках» щось неправильне… Можливо, в зачісках? — волосся в обох виблискувало, наче прилизане, лише на потилицях стирчало кілька пасм…

«Піджачники» наче відчули Даньчин погляд: не відпускаючи полоненого, мов за командою обернулися, задерши голови. Данько відсахнувся і, не втримавшись, повалився на ліжко, боляче вдарившись потилицею об металеву раму.

Коли, пересиливши біль і страх, він знову підкрався до вікна, на доріжці перед корпусом нікого не було, тільки блищала в кущах так і не підібрана бомжем пляшка.

Відтоді потік Даньчиних співпалатників не переривався. Їх підселяли, щоб за деякий час — годину, півдня, добу — винести. До моргу. Одні помирали в муках, інші відходили легко, з посмішкою на вустах. Бували дні, коли в палаті не лишалося вільного ліжка, іноді ж Данько залишався віч-на-віч із єдиним хворим; він кілька разів збирався запитати медсестер, санітарів чи Михайла Яковича, чому так виходить, що це за безглуздий збіг? — та все забував чи не знаходив слушної миті.

До вікна Данько намагався більше не наближатися, навіть під, час своїх поновлених вправ із милицями (а незабаром — уже й без милиць). Усі ці смерті лише спочатку вражали його, а потім — давали внутрішній поштовх, палітру переживань, які він звик переносити у свої картини. Можливо, саме тому щодня Данькові малюнки ставали вдалішими, а стос портретних ескізів на тумбочці зростав вавилонською вежею?

Трохи роз'яснив ситуацію один із санітарів, які вкотре прийшли по мерця. «Старенькі-FM» називали цих власників білих халатів, волохатих ручищ і пропитих пик «лихолапами» — і кожному давали хвацьке прізвисько: Борода, Нечеса, Старий Кусака, Вепряче Ікло, Бахур, Лихохвіст.

Поки вони вантажили покійного — охлялого, наче макаронина, чолов'ягу, з вигляду — типового бухгалтера, Лихохвіст примостився на краєчку Данькового ліжка і запитав: «Можна?» — несміливо простягнувши руку до стосу ескізів. Зверху лежав портрет охлялого бухгалтера.

Лихохвіст подивився, трусонув головою (перехоплені чорною гумкою патли, причина його прізвиська, захиталися); «А схоже», — сказав із повагою.

— Чому їх увесь час до мене приносять?

— Кого?

— Небіжчиків, — відрубав Данько. — Ну, майбутніх… Вони ж тут майже не затримуються…

— Бо інші палати повні, а вантажний ліфт зламався, ніяк не полагодять, — розвів руками Лихохвіст. — Утомилися вже сходами бігати з носилками. Ну, і… — він тяжко зітхнув і підвівся, щоб допомогти колегам. — Не одчаюйся, художнику! — кинув уже від порога. — Тобі скоро виписуватись — тож лови мить, малюй-пиши поки є час. — Лихохвіст підморгнув і пішов, носаком протертої кросівки зачинивши двері.