Розділ «Зобразіть мені рай»

— А як же інші люди, які, як ви кажете, засинають там, а прокидаються тут? У них у колишньому житті теж були друзі, знайомі…

— Не знаю, — здався Михайло Якович. — В кожному випадку, певно, локус компенсує розбіжність різними методами. В моєму, наприклад, виявилося, що всі родичі просто щезли, як ваша Лариса. А декому локус підсовує начебто-знайомих чи підчищає пам'ять покійного. І… — він затнувся і замовк.

— Договорюйте, — попросив Данько. Перед очима мерехтіла дата з газети на підвіконні.

«Чим складніша система, тим частіше стаються помилки». І «наша уява здатна впливати на локус», — хоча цього, здається, лікар не казав.

— Наша уява, — сказав Михайло Якович, — здатна впливати на локус. Насамперед — на те, яким чином простір «поводиться» з нами. Той, хто — можливо, підсвідомо — чекав у своєму післясмертті воздаяння за гріхи, отримує відповідні муки. Не банальні сковородки, Коцит чи розпечену смолу — зрештою, фізичні страждання — найпримітивніші, до них рано чи пізно призвичаюєшся. Ні, тут муки «заточені» під кожного індивідуально. — Він замовк, а Данько подумав, чим же «пригощає»

Михайла Яковича його персональне пекло. Подумав, але запитувати не наважився.

— Ваша Лариса, — слова давалися лікарю нелегко, наче він виголошував вирок важко хворому, — ваша Лариса, гадаю, це і є ваші індивідуальні муки. Точніше, не вона сама, а те, що ви її шукатимете, але ніколи не знайдете. Інакше б локус не залишив вам надії. І відібрав щось інше: ноги, руки, можливість малювати.

— Але чому?!.. Чому саме вона?!

Михайло Якович не відповів, присів на краєчок ліжка і стенув сутулими плечима.

— Не засмучуйтесь, — попросив. — Зрештою, вона жива — десь там. А локус у кращому випадку подарував би вам ерзац, підробку, ляльку — так, здатну розмовляти, зовні нічим не відмінну від вашої коханої, — але ж ляльку.

— Я вам не вірю, — прошепотів Данько. — Не вірю! Ви псих! Ви… вас треба в лікарню!..

— Я вже в лікарні, — невесело посміхнувся лікар. — Знаю, повірити в те, що я розповів вам, важко. Я давно вже не насмілювався нікому… Просто, юначе, я побачив у вас надію. Не тільки для себе. Поміркуйте: що відбувається з тими, хто помирає тут; куди вони потрапляють? Вони ж і досі не вірять у краще життя по той бік смерті. Їхня уява не здатна створити нічого, навіть трохи схожого на те, у що вони могли б повірити. Я прошу вас: зобразіть рай. Не зараз, не тут — колись потім, але зобразіть. Так, щоб кожен, побачивши, повірив.

Він пішов — і, наче тільки й чекало на цю мить, увімкнулося радіо. Повідомило: «…рання версія відомої пісні», — і, зашипівши, вибухнуло хриплим голосом:

…так в миру повелось:

всех застреленных балуют раем!

А оттуда — землей:

береженого Бог бережет!

На півслові радіо подавилося перешкодами, по-дитячому протяжливо зітхнуло й затихло.

— Псих… — прошепотів Данько, хитаючи головою і дивлячись на зачинені двері — наче в спину лікареві. — Псих!

І заплакав.