Розділ «Зобразіть мені рай»

Зараз Данько точно знав, яким має бути його, Даньків, рай.

«…бракує уяви. Тому, коли вони помирають, і потрапляють…»

— У мене вистачить уяви! — сказав Данько квартирі, збагнувши раптом, що зовсім вона не чужа, а його власна, просто не впізнав спросоння.

А якщо своя, вирішуй: бритва? стрибок із вікна? фен у теплу ванну? І повернешся до Лари.

Якщо лікар не збрехав.

Двері розвіяли ці думки приголомшливим дзвінком.

Невже «піджачники»? Механізм гомеостатичної регуляції локуса закрутився і загрожує стерти тебе на порох шестірнями-«шістками»?

— Вам лист, — холодно повідомила поштарка, намагаючись не дивитися на Данькову пом'яту мармизу і затиснуту в правиці «небезпечну» бритву. — Розпишіться.

Зворотньої адреси на конверті не було, але Данько одразу збагнув, від кого.

«Навіть у найдосконалішій системі стаються перебої, — писав Михайло Якович. — І якщо лист потрапив Вам до рук, юначе, виходить, цього разу нам із Вами пощастило. Мені — трохи більше, бо я вже там, де б це „там“ не було.

Ви читаєте лист, і значить, я помер — по-справжньому, відживши призначений термін. Я вирішив зав'язати із самогубствами, зрозумів, що це не вихід. Зрозумів цілком випадково: того вечора, коли я розповів Вам усе, по радіо почув пісню з такими рядками: „убиенных щадят, отпевают и балуют раем!“

Тих, кого вбили, а не тих, хто сам укоротив собі віку! Гадаю, що кожен мусить відбути відведену йому долю, тут чи будь-де, і не квапитися йти — й несуттєво, якою смертю ти помреш: чи вб'ють, чи наздожене старість. Я готовий прийняти будь-який із варіантів, прийняти, не ремствуючи.

Я не знаю, що чекає на мене по той бік. У цьому ми не надто відрізнаємося від себе-колишніх, та й, певно, і від себе-повсякчасних. Інакше було б нецікаво… жити — там, тут, завжди й усюди. Актор, що завжди пам'ятає, чим закінчиться п'єса, грає упівсили.

Вам даровано великий талан, юначе. І Вам дароване життя. Тож грайте, пишіть і живіть усією душею!

І… зобразіть усе ж рай, гаразд? Хоча б для себе.

Щиро Ваш,

М. Я.»

Прізвища було не розібрати.

— Дурниця якась, — прошепотів Данько. — Повна дурня!

І посміхнувся, закусивши губу.