Розділ «Зобразіть мені рай»

— Хто запитує?

— Данько. Данило Квітчук.

— Її нема.

І — короткі гудки.

Розлютившись, Данько натис на «повтор», але тепер номер був зайнятий, зайнятий, зайнятий…

Він повернув мобілку Ксенії Борисівні, подякував і впав на ліжко, уткнувшись носом у ядуче-зелену стіну.

І що тепер?

А що — «тепер»?! Мало хто це міг бути, раптом Данько взагалі не туди потрапив. Мало що…

До вечора крутився в ліжку — заснути не міг, а вправлятися у шкутильганні не хотілося. Лежав, пригадував, як познайомився з Ларисою на якійсь виставці, куди спершу і йти не збирався. На невисоке дівчисько з місткою текою в руці звернув увагу тільки тому, що стояла вона біля єдиної картини, яку він уподобав; заговорив радше знічев'я. І, вражений збігом навіть не смаків — душ? певно, душ… — приголомшений відчуттям, наче знав Лару завжди, збагнув, що так просто не піде звідси. Такий шанс дається людині раз у житті, й лише щасливчикам.

Як пізніше з'ясувалося, Лара відчула тоді точнісінько те саме, що Данько. І теж не могла пригадати, про що говорили — а цілий же день гуляли містом, сиділи в кав'яреньках зі строкатими парасолями, каталися на пароплаві, годували хлібом качок…

Вони були знайомі вже рік, пережили серйозну сварку, хотіли винаймати квартиру — набридло зустрічатися в общазі, де жив Данько, чи в Лари, коли батьки йшли на роботу, а молодший брат — до інституту. Власне, квартиру Данько вже найняв і перевіз туди свої речі (Лара на тиждень поїхала до бабусі й ось-ось мала повернутись). Якби не безглузда аварія…

Тепер він уже не був упевнений, що Лара шукає його, — і ненавидів себе за ці сумніви. Але той голос у слухавці…

Зрештою, є ж якась централізована система пошуку, номери, за якими телефонують, коли шукають тих, хто щез! Чому ж Лара не знайшла його? І що означали ті слова: «Її нема»?

Данько вже навмисне ятрив себе спогадами: про спільні походи до театру, де Лара любила, бува, ділитися з ним враженнями просто під час вистави, — і при цьому ніжно лоскотати йому губами вухо; згадував її сплячою: на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка; пригадував, якою палкою і водночас уразливою вона могла бути; пригадував…

І, наче цвях у серце, вганяв у себе думку: «Все це у минулому. Втрачено назавжди». Не хотів вірити, але змушував серце (сталевий стрижень входить дедалі глибше… уже майже не боляче) — змушував звикати.

Звикав.

До вечора.

Увечері запалив світло, і руки самі собою потяглися до паперу й олівця. Данько і не помітив, що намагається намалювати Ларин портрет, — але коли побачив, що саме виходить: потворний, складений із ламаних ліній профіль, — зіжмакав аркуш і викинув у вікно. Білий жмуток полетів у кущі й сполохав бомжа-пляшкодобувача, що саме причаївся там, — та й залишився собі в листі, пір'їнкою янгола в асфальтовій калюжі.

Назавтра в палату прийшов з обходом Михайло Якович, який саме повернувся з чергового загулу-запою і мав трохи пригнічений вигляд. Запитав про стан, запропонував Даньці прогулятися палатою, похвалив, мовляв, видужуєте; нарешті знову завів розмову про рай.

— А чи могли б ви зобразити ваш рай? Із янголами «німбастими», з ґратами? Але без дроту вгорі. Не карикатурний — справжній.