Розділ «Зобразіть мені рай»

Найважче Данькові було ночами: через сильну сверблячку під гіпсом спав він уривками, наповненими по самі вінця маренням і потом.

Данько лежав у палаті сам, три інші ліжка були порожні. Іноді вмикав радіо, але воно ловило єдину програму, загальнодержавну, з божевільними фольк-піснями співаків-перестарків і суконними новинами. Новини традиційно починалися і закінчувалися повідомленнями про повені, терористів і отруєних школярів. Натомість із коридора долинали інші, від «Стареньких-FM»: пришкандибавши погрітися на сонечку, хворі рипіли про домашні сварки, про болячки, пліткували про медперсонал.

— А Якович, чули, — шепотіла бабця, схожа на мумію часів якогось Тутмоса Мінус Першого, — Якович, кажуть, знову в загул збирається.

— У відгул? — виправляла її новенька.

— Не у відгул, а в загул, — зі смаком креготіла «мумія».

Згідно зі «Старенькими-FM», інтелігентний з вигляду Михайло Якович мав звичку приблизно раз на два місяці зникати днів на десять. Причому, бувало, до нього додому телефонували чи навідувалися колеги — і незмінно виявлялося, що в квартирі нікого немає. Версії лікарнею ходили різні: від банальних запоїв («Аякже! На такій роботі — і не пити?..») до таємничої коханки в іншому місті. Нудьгуючи, Данько конструював власні припущення, навіть розмірковував про те, щоб, наче Ніро Вульф, не виходячи з кімнати, розслідувати таємничу «справу про лікаря, що час від часу зникав», — але для цього потрібен був помічник, здатний виходити з кімнати. От якби Лора!..

Так, зрештою все зводилося до одного. І вивчаючи у вечірній напівтемряві авіабазу комарів на стелі (незабаром підуть в атаку!..), Данько болісно думав про те, що поки він тут одлежує боки, з Ларисою сталося щось погане. Ніч підкладала довірливій уяві мальовничі картини, все жахливіші. Ранок теж не приносив полегшення, а вдень Данько провалювався в напівсон, погойдуючись на хвилях «Стареньких-FM» і дивуючись, як комарам вдається проштрикувати гіпс.

Іноді йому здавалося, що в зовнішньому світі час відмінили — всюди, назавжди. В палаті не було годинників, не було взагалі нічого, що змінювалося б хоч якимось чином, і Данько подумував навіть про робінзонові засічки на чомусь — на тумбочці? чом би й ні! — коли Михайло Якович укотре щез. Лікар повернувся за дев'ять днів, пом'ятий, із уповільнений поглядом, — і от тоді завів розмову про рай.

Данько пригадав про це, коли Ксенія Борисівна знімала гіпс з його руки. Всупереч проханням, олівець Данькові не дали, звеліли робити вправи для рук, решта, мовляв, докладеться. Він не сперечався і тільки й надалі запитував про дзвінки Ларі.

Як і раніше — безрезультатні.

Після якоїсь кількості сніданків-обідів-вечерь — і процедур, процедур, нескінчених, болючих процедур! — Данькові дозволили вставати. Принесли милиці, схожі на забинтовані брудною ізоляційною стрічкою ноги коня. Ґумові наліпки-копита стерлися, і коли Данько ходив, милиці стукали — наче барабанив кулаками з домовини кіношний зомбі.

Перші мандрівки називались «туди і назад», себто, від ліжка до ліжка. І потім — ниючий біль, що шматує нерви в стегні та коліні, клятви самому собі «кілька днів відлежатися» — а назавтра знову: від ліжка до ліжка, на зло всьому, всупереч болю, всупереч маленькому переляканому хлопчикові, який ховається в глибинах душі й умовляє про пощаду.

Михайло Якович, мабуть, визнав Даньчину старанність надмірною: звелів видавати хворому милиці на чітко визначений час і забезпечити олівцем та папером. Міжліжкові прогулянки одразу скоротилися до прийнятного мінімуму.

Після пробних начерків Данька охопив жах, якого він ще ніколи не відчував. Ескізи нагадували самозакохану творчість дитсадкового вихованця — причому з дитсадка для неповноцінних.

Данько згорнув аркуш у трубочку і надалі використовував єдиним можливим способом: бив комарів. Уночі кожен удар лунав гучним пострілом і, певно, будив хворих у сусідніх палатах… тому рано чи пізно Данько здавався. Спираючись на спинки ліжок, він добирався до вікна й дивився у двір.

При місячному світлі, що лилося плавленим сирком, двір здавався фрагментом іншого світу. Точніше — світу потойбічного, і Данько не міг збагнути одного: раю чи пекла? От дивишся: чудове видиво, тиша, кущі вздовж доріжок шурхотять листям… і раптом — розсуваючи гілки, вилазить під місячне світло бомж, суміш «кабиздоха» та мавпи, — по-бісівськи вправно нишпорить лапищами біля коріння, виколупує порожню пивну пляшку і шкандибає зі здобиччю геть.

Іще доріжками прогулювалися — як удень, так і вночі — люди на вигляд пристойні, але якісь однакові: у нестерпних в таку спеку сірих двубортних костюмах, із прилизаним волоссям і непримітними обличчями. Спершу Данько думав, що це один і той самий тип, який надто часто навідується до свого родича. Потім помітив: «піджачники» все ж відрізнялися один від одного: кольором волосся, відтінками сірості костюмів.

Маячня, марення! Саме таке, яке й повинно бути в хворого — але не такого, як Данько, а одного з тих, що в палатах на дев'ятому поверсі, де лікують душевні розлади. Він кілька разів запитував про людей у піджаках в медсестер, але ті байдуже знизували плечима: так, багато хто тут швендяє, і всі з дивацтвами. Вони раді були будь-якій розмові, яка не стосувалася дзвінків до Лариси.

Одного разу жаліслива Ксенія Борисівна роздобула десь мобілку і принесла Данькові: «сам спробуй зателефонувати». Маленький блискучий корпус вислизав із долоней шматком мила «Колобок» («Я від бабки втік, я від Данька втік!..»); палець промахувався, натискав не на ті клавіші. Нарешті потрібне сполучення цифр відгукнулося в динаміку пронизливим «пі-і-і» — і чийсь густий, наче смола, голос вимовив: «Слухаю».

— Добрий день, — розгубився Данько. — А Ларису… Ларису запросіть будь ласка.