Розділ «Частина III Провісниця»

Зітхнувши, вона щільніше запинає тоненьку ковдру: холодний вітерець зісподу здається їй відрухом великого крила. Бентега, однак, наспіє й відлетить, адже ж чого хвилюватись? У неї є все, що потрібно для щастя: друзі, любов і безмежне майбутнє, сповнене дивовиж.

Ярка вимикає нетбук і, керуючись раптовою огидою, кладе його на підлогу та відпихає подалі, під сколіозний вигин панцирного ліжка. Звісно, техніка ні в чому не винна, однак не винні були, нібито, і ті вістові, котрих страчували колись по отриманні поганих новин. А що останні новини поганими не були, ніяк не зменшувало Ярчину гидливість.

Рвучко підвівшись, дівчина простує до вікна. У відповідь немовби на її порух, рама гойдається досередини та дмухає в лице степовицею із доброю жменею пороху. Погода і правда змінилася: вітер посилився ледь не до буревію, нагнавши з-за обрію дикі зграї попелястих хмар. Дощу, проте, і далі не нахопилося, а дахи, дерева і навіть дворові пси зробилися сиві від дрібного, наче мливо, білого піску.

Ярка причиняє вікно та вдивляється у сутінки, мимовільно чекаючи на блимання вогню поза горбовинами. Утім, жодних вогнів там віднині бути не повинно, хіба і справді покладатися у тому на потуги місцевих примар; це ж якраз сьогодні побувала у Вістівчанських пагорбах ціла делегація серйозних, сизооких хлопців, які гарненько розгребли тамтешній потайник. Правда, прибульці мусили звідати справжніх пригод, належних кожному шукачеві скарбів, ну бо сердешний Саня, наляканий до правдивої гикавки, замало не заблукав у тих піщаних лабіринтах. Ярка могла би направити делегацію, куди слід — її червоний бантик все іще майорів на верболозі, проте власну участь у справі вона афішувати не намірялася і, замість допомогти звитяжцям у пошуках, вона потайки знищила дороговказ. Ну та врешті хованка знайшлася, скарби були вилучені, а їхній цілком уже отетерілий власник — всадовлений на м’яке крісло службової машини без жодних, утім, службових ознак.

Усе, киває до себе Ярка, усе, що можна було зробити, вона вже зробила. Лишається дещиця. І власне ця остання справа видається чомусь найважчою.

Гірко зітхнувши, Ярка кидає погляд на той порохнявий кут, куди було запроторено безневинний комп’ютер. Можна би скасувати домовленість, пошукати інших шляхів… А втім запізно, бо от-от уже…

Внизу у вітальні бамкають двері, і Ярка скрушно хитає головою.

— Лара! — гукає від сходів, і дівчина пхикає скептично, озираючись. Нема її тут, тої Лари — завіялась, як білий дим.

— Я нагорі! — відказує попри те. — Піднімайся!

За хвильку у проймі мансарди виникає Галя, тримаючи в руках велику тарелю з чимось таким округлим під білим рядном.

— Іродіада, — захоплено мимрить Ярка. — Прощайся з головою…

Галя блимає розгублено, тоді сміється.

— Тьху на тебе, — вона ставить тарелю на ліжко і відсмикує рядно. — Пиріг! Я хотіла, власне е-ее… ну, на прощання…

Ярка уважно озирає рум’яний коровай з лискучими скибочками фруктів, що складаються у велику квітку. Попри присмерки під похилим дахом пиріг виглядає на маленьке сонечко, котре от-от займеться власним, затишним сяйвом.

— Ти їдеш? — питається Ярка.

Галя ніяково усміхається і смикає плечима. Вона помолодшала за останні кілька днів: і барви на щоки вернулись, і очі засяяли лукавим блиском. Де й поділася та колишня зацькована молодичка!

— Ну, не просто тепер. Але скоро! Мушу малу зібрати, домовитись про те, інше… Ти вибач — все не мала нагоди до тебе зазирнути…

Ярка киває. Звісно, під хатою у пророчиці кілька днів людно було, як на прощі. Хто частунка ніс, хто — забавку; хто — за порадою, а хто — просто на оглядини: бо ж диво, не абищо!

— Із Максимом їдеш?

— Ну! — гордо мовить Галя. — Він якраз погодився з Нікою посидіти, оце я і вирвалась! Так що… не знаю, коли ще нагода випаде, то гарно би…