Розділ «Частина III Провісниця»

— Ну, не зовсім вигадані, — смикає плечима Ярка. — Вона була ніби частина мене — та «я», котра завжди знала, як правильно поводитись. На відміну від тої «я», котра могла чинити, як заманеться. Ну бо знати не знала про жодні правила. Я для неї навіть назвисько підібрала — із тих самих букв, що складали моє повне ім’я. Отак і було: Лapa свариться, а Ярка знай собі бешкетує.

— Внутрішній голос? — гмукає Катря. — Ну то ти собі лестиш. Він у кожного є. Ось мій мені каже: «не пий».

І, тихо сміючись, вона прикладається до пляшки.

— Може бути, — всміхається Ярка. — Але він в мене не один.

— Ого! — позірно жахається сусідка. — А другий що робить?

— Я не знаю, — супиться Ярка. — Тобто… не можу пояснити.

— Чому? Ой, лишенько! Він в тебе що — чоловік?

— Ні, — пирхає Ярка. — Він… Тобто, вона — взагалі не людина.

Катря вражено цикає.

— Пра-ально… — здається, вона таки трохи захмеліла. — Від людей хорошого не жди! Кажаниха — оце ж стерво!

— А, так, — супиться Ярка. — Було би їй хвоста накрутити!

Сусідка пирхає несподівано люто.

— Та не треба. Вона краде настільки тупо, що колись однозначно на тому попалиться. Ось ти — інша справа.

— А? Та не брала я твого ножа!

— Ні… От знаєш, як я дізналася, що то твоя робота була? З Ропухою?

— Ну?

— А ти усміхаєшся… Так… Ну так, як той чортик, котрого ти на пляму — тойво… Хитрюща, як сатана!

Ярка сміється — п’яненька свята насправді тішить око.

— Але я тобі вдячна, сатана, — нарешті вимовляє Катря. — Сподіваюся, зможу колись відплатити!

— Сподіваюся, до того не дійде, — серйозно відказує Ярка. — Бо якщо вже я попалюся… тобі варто бути деінде.