Розділ «Частина I Вістове»

— Привіт, мала! — стиха каже Ярка.

І тоді дитина підводить погляд. Ярка ціпеніє: це обличчя — воно… воно потворне.

Однак слова її потворніші за лице.

— Тут був чоловічок, — сповіщає вона, тицяючи патичком. — Це ти його стерла?

Крижана хвиля набігає зненацька, забиває подих, накриває з головою. Ярка стоїть, не в силі ворухнутися. Я? — лупає розпачливо межи скронь. Хіба ж це я? Ні! Неправда!

— Був — і нема! — додає мала, тоді кидає патичок і, сміючись, всідається на берег.

Ярка судомно зітхає. Ця дитина — вона хвора абощо?

— Ніка! Ніка! — раптом лине з-за піщаного горбочка. — Ніка, де ти?!

За мить на березі з’являється третя персона, цим разом знайома. Така точно полотняна спідниця, лише замість маєчки з кицькою, картата сорочка… І погляд — о! Цей погляд вартував давньогрецької драми… страх, сором і над усім — незмірна чорна туга.

— Галя! — відмерзає врешті Ярка. — Це… це твоя…

Молода жінка підбігає до малої втікачки, падає навколішки і обіймає її, зарившись обличчям в коротке розкуйовджене волосся. Мала тихо сміється, потішена. Ярка здригається знову: це справді страшно — бачити таке щире щастя на такім потворнім маленькім лиці. Аякже ж, плаский носик, завеликий для малого рота язик, трохи косуваті очі… Ярка знає, що це за хвороба. Синдром радше. Вони мали практику з… такими дітьми.

Галя підводить заплаканий погляд. Чекає на реакцію гості… Авжеж, тепер зрозуміла її повсякчасна зацькованість, її втома і смуток.

— Не сиро хіба? — кахикнувши, мовить Ярка. — На піску сидіти?

Жінка киває, встає і підводить малу.

— Моя дочка, Ніка, — сухо мовить вона.

Ярка киває, не знаючи, що сказати.

— Ну, ми — додому… — смикає плечима Галя. — І так загулялися. Давай, Ніка, ходи.

Дівчинка кидає на Ярку смішливий погляд. Щириться якусь мить, а тоді відвертається і обіймає матір за руку. За мить вони вже крокують між пагорби.

— Галя! — гукає Ярка навздогін. — Ти… ви, цеє, заходьте якось!

Галя сполохано озирається. І, не відповівши, йде.