Розділ «Частина I Вістове»

Мені справді шкода, серце. Твій вчинок, може, й не вартував такої суворої кари, але ліпше було би прийняти її, як належне. Ти ж не скорилася, зачаївши гіркоту. Невдовзі ти обрізала коси і пофарбувалася на червоне. І відтоді ми з тобою більше не говорили. Точніше, відтоді ти мене більше не слухала.

А потім ти зустріла його.

Вітер, сухий і гарячий, штовхає в спину та крутиться довкіл ніг, мов брудний білий пес. Скільки ж піску нагнало з лиману! Онде навіть тополі в дрібній сивій пороші, про ноги уже не кажучи; недарма сучасники благої звістки повсякчасно одне одному ноги мили, пирхає до себе Ярка. Гарний звичай, достоту доречний; їй би нині пророка, вона би не розгубилася!

За браком провісника, утім, доводиться шукати вістки деінде — по те і зібралася. На лихо, пече теперечки, як на пательні — пече, аж підгоряє: онде навіть димом віє відкілясь. Чи знову пустище горить? — кривить носа мандрівниця. — Чи вже село зайнялося? Втім, що ближче до місця її призначення, то солодшим стає дим, мовби… мовби, еге ж, варення згоріло в хазяйки-недотепи. Ганичку, проте, недотепою не назвати, а отже… є в неї, либонь, підстави для недбальства?

Ярка спиняється неподалік Ганиччиної хати, притулившись до паркана під кривенькою вишнею. Звідти добре прозирає знайома хвіртка, а при ній — мотоцикл із коляскою. Авжеж не хазяйський коник? Навряд чи на дорозі б його покинули, якби так; та й навряд чи гості тут надовго — з тої ж таки причини.

Справді, за кілька хвилин з’являється і вершник, своїм несподіваним видом змусивши Ярку відступити в бур’яни. Її тут-таки шпигає кропива, а у штанці неситими вовкулаками впинаються реп’яхи. Вона терпить, бо мусить; хвацький вершник в блакитній сорочці напинає кашкета і, блимнувши погоном, від’їжджає.

Помисливим оком проводжає Ярка деркотливого лошака та його наїзника. Чого б це міліція сюди занадилась? Чи не по її, бува, душу? Утім, якби гонець підоспів по втікачку, то, либонь, не їхав би ниньки геть — адже ж Ганичка точно знає, де її знайти. Хіба, може, дізнавшись про те, вершник просто спішить кому слід доповісти?

Та годі, смикає себе за гривку дівчина, припини, бо то вже занадто. Це ж не кіно про шпигунські звитяги, далебі; а втім… пересвідчитись не буде зайвим. Вибравшись із пишних бур’янів та віддираючи від шортів реп’яхи, Ярка поволі прямує до хати. Тихо довкіл, аж бринить у вухах, та й на дворі нікого не видно.

— Ганичко! — гукає Ярка. — Ви вдома?

Анітелень; лише вітер смикає та колише сорочки на довгих мотузках між яблунь. Незатишно стає дівчині, начеб у порожнім храмі, однак саме порожнеча і вабить; смикнувши плечима, вона прочиняє хвіртку, перетинає двір і ступає до передпокою. Уже там вона розуміє, що господиня вдома-таки — зі світлиці чути притишений плач.

Було би їй розвернутися й піти: чуже горе — чужа власність; а однак, не може. Щось лихе, добре вивчене, а чи й завжди присутнє, говорить до неї — мовляв, коли хочеш дізнатися, то нині — саме час.

— Ганичко? — Ярка тихо стукає по одвірку. — У вас все гаразд?

Певно, що ні, вона і сама те бачить: Ганичка сидить при письмовому столику, поклавши сиву свою голову на схрещені руки. Коло ліктя — аркуші листа, писаного, напрочуд, від руки; літня жінка схлипує тихо і тоскно, судомно здригаються плечі.

— Ганичко…

Та врешті чує, що до неї звертаються; схлипнувши востаннє, жінка підводить заплакане лице.

— Лара? — дивується вона.

Ганичка дивиться так, мовби поява гості тут не має жодного сенсу, тож Ярка впевнюється — гонець у кашкеті не має до неї стосунку. Однак, коли їй тут лишатися, то не завадить знати — до чого, як не до неї.

— Я гукала, — пояснює Ярка. — А як не відповів ніхто — а двері відкриті, то, дай, думаю, дізнаюся, чи все гаразд. Маєте… якісь проблеми?

Господиня озирається, поволі приходячи до тями.

— Та це, Ларочка, Василь мені письмо од сина привіз… — зітхає вона, несамохіть розгладжуючи аркуші.