Розділ «Частина I Вістове»

— Та я думала, може ви мені городини якої продасте. Бо на ринок пізно вже…

— І не хочеться, да? — глузливо блимає Ганичка.

Ярка опускає очі.

— Та понімаю я, чого ж, — зітхає господиня, підводячись. — П’яниці, як єсть, півсела — з самого утра очі заливають…

— Ви знаєте? — показано дивується Ярка.

— Чого ж не знати, Ларочка… — мовить та. — Ну та жизнь тепер така… А зелені тобі нарву, дай боже, пока не повсихала.

Махнувши гості рукою, Ганичка виходить до кухні й вертається з великою, щербленою скраєчку, емальованою мискою.

— Пішли, сама вибереш, — пропонує вона.

Вдвох жінки виходять на город, що зразу за будинком. Латка невеличка, однак добре доглянута — чубаті зелені шереги шикуються рівно, як на параді. Від землі віє свіжо і пряно, і якось так солодко, як пахне лише живе.

— Осьо вгірки, — мовить літня жінка, — помідори там дальше, сині, кабачки… Поможеш?

Ярка схиляється поряд із господинею, намацуючи стиглі плоди.

— А Нестора ти, може і порятувала, — раптом каже Ганичка. — Толік би його покалічив. Дурне воно, як вип’є.

— Чого ж тоді Нестор до п’яних зачіпляється? — дивується на те Ярка.

Ганичка припиняє зривати зілля, випростовується та дивиться кудись у далечінь.

— Та бо сам, як єсть, дурнуватий.

— А, ну тоді ясно, — сміється Ярка. — Бо він мені такого наплів! Про хрести і про вежу, і про… ну, про дивні події якісь тут, у Вістовому. Вигадав, ні?

Господиня зиркає на Ярку так, що та ледь не випускає миску з рук. Якась мовби злість у погляді — ні, не злість, але радше вже чорна лють. Яка за хвильку, правда, звіюється вітром.

— Нема ніяких «подій», Ларочка, — тихо каже вона. — Просто пропав тут один чоловік. Уже год як нема, і ніхто не зна’, де дівся. Ну та… ну та я кажу, туда йому і дорога.

Гмукає Ярка. Цікаво.

— А Нестор той, — додає Ганичка, — як такий мудрий, то луччє б, де не нада, не ліз…