Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Ммих-х… ннах-х…

— Фрагіум целер д’харна! Нічого, виростимо, моххар аліцуї дентес рекреато… Будуть як нові… Ар’х’ям вітус глоріано н’остр!

— Мммм…

— Зачекайте пару хвилин, я закінчую!

Останні слова адресувалися баронові.

— Ад’самор гінгіва! Н’юмба кавум ос!

— Иммм!!!

Квестор глухо завив, очі його мало не вилізли з орбіт.

— Ваша світлосте, не відмовте в люб’язності! — Рене обтрусив руки, немов юний лобуряка, який хвилину тому здумав порпатися в мурашнику. — Розтопчіть цю гидоту, бо я зі своєю ногою…

На мить баронові привиділося: під столом ворушиться мерзенна тінь, схожа на клубок п’явок-привидів. Конрад поквапився розтоптати гидоту, як просили. Старався він від душі й припинив забивати підборами в землю, лише коли під ногами утворилася ямка завглибшки пальців зо три.

— Дякую вам. Зараз зафіксуємо щелепу — і бай-бай… Агов, приятелю, потримай йому голову, — скомандував Кугут найближчому дрейгуру.

Коли процедуру (на язик так і просилася: «екзекуцію») було закінчено, і дрейгури віднесли квестора, який кволо опирався, горбань із зусиллям підвівся, спершись на костур.

— Мені сказали, ви вирішили оселитися в одному будинку зі мною?

— Цілком правильно.

— Чому, ваша світлосте? Випадкова примха? Велика любов до скромного пульпідора?

— Нехай буде велика любов, добродію. Давайте я допоможу вам дійти.

Розмовляти можна було й тут, у темряві, але чурихська кадавральня наводила на барона нудьгу. У будинку він почувався звичніше. У Рене знайшлася свічка; пульпідор запалив її, потерши ґніт між пальців. Свічку барон прилаштував на скрині; підсунув табурет ближче до ліжка, на якому влаштувався Кугут.

— Мені пощастило, — без довгих передмов повідомив обер-квізитор. — Я бачив унікальне видовище: Чорний Аспід лікує білого лицаря. Начебто співчуття і допомога ближньому — не ваша справа. Чи я помиляюся?

— Як ви дізналися, що я стежу за вами? — похмуро поцікавився Фернан Терц.

Профос вийшов з-за стовбура криптомерії, густо оповитого плющем. Багряне вдень, листя плюща зараз, у примарному світлі місяця, нагадувало плями засохлої крові. «В-ви-и! в-ва-а…» — відгукнувся згори пугач-пересмішник, але профос насупив брови, гілка під нахабним пугачем хруснула, і птах зірвався з дерева, розсудливо полетів геть.