Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Добраніч, — відповів чемний гросмейстер. — Я радий вас бачити. Ви не повірите, але я дійсно…

Терц зробив жест рукою, показуючи, що гідно поцінував ввічливість звертання.

— І все-таки, ваше чорнокнижництво? Мені здавалося, я зробив усе можливе…

— Ви все робили бездоганно, пане профос. Мені допомогла чиста випадковість, якої ви не могли передбачати. Річ у тім, що я — син Бруно Клофелінга, мага-духівника при дворі герцога Губерта.

— Вмієте викликати духів з безодні? — профос дозволив собі відверте глузування. — То це багато хто вміє… Чи серед безтілесних створінь у вас є інформатори? Корисні, досить корисні знайомства!

— Я б сказав інакше, колего, — слово «колега» у вустах гросмейстера звучало зовсім природно. — Замолоду я пішов усупереч волі батька, знехтував сімейною традицією, але дещо зі спадкових здібностей зберіг донині. Якщо в людини на плечі сидить даймон, пазуристий упертюх-даймон, штовхаючи на різні сумнівні вчинки — я бачу цього даймона. Я чую його шепіт, безгучний для інших. На вашому лівому плечі сидить даймон образи і помсти. Образа застаріла, до неї ви звикли, а з бажанням мститися успішно справляєтеся, тримаючи даймона у вузді. Ви — сильна людина, пане профос. Мені не хотілося б знати, яка біда штовхнула вас на шлях блокатора, давши життя даймону на плечі… Але пам’ятайте: ваш даймон здатен викрити вас, незважаючи на всі зусилля блокації.

— Що ж мені робити?

Безпорадність запитання вразила вігілу. Таким вона бачила профоса вперше.

— Уникати спадкових духівників, навіть якщо вони змінили профіль. Або позбутися даймона. Я розумію, це важко, майже нереально. Приборкати себе — іноді це непосильне завдання навіть для досвідченого венатора, який легко впокорює найбільш диких дітей геєни.

Складалося враження, що двоє літніх чарівників — теперішній і колишній — говорять про щось добре знайоме їм обом і приховане від невтаємниченого слухача. Анрі доводилося бути присутньою при схожих бесідах: поети, актори, солдати, мандрівники — люди, раніше незнайомі, знаходили спільну мову відразу, без перешкод, і вігіла через це почувалася зайвою, недоумкуватою ледаркою, квапилася залишити таке товариство.

Зараз піти було нікуди.

— Я б із задоволенням спустився до озера, — по тривалій мовчанці мовив Терц. — Ви запросили мене скласти вам компанію. З даймоном чи без, я згоден.

— Звісно! Прошу…

Ефраїм посторонився, щоб профосові було зручно крокувати поруч із ним. Стежка була неширока, і Анрі пішла позаду. За правилами етикету даму належало пропустити вперед, але етикет загубився вночі. Схил став пологіший, подих озера підступив, захолодив скроні. Під ногами шарудів пісок.

— Сподіваюся, пане профос, ви… е-е… задовольнили свій службовий інтерес до Чуриха?

— Цілком, ваше чорнокнижництво.

— Без наслідків, неприємних для нас обох?

— На сьогодні — так. Суть чурихских досліджень в галузі умбрології мені зрозуміла. Я розраховую, що практику тіньових експериментів на добровольцях буде вами припинено до більш повного теоретичного обґрунтування.

— Можете бути впевнені.

— Чурих відмовить квесторам у обіцяній трансплантації?