Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Добрих снів. Видужуй.

Барон вийшов, обережно причинив за собою двері.

Завіси виявилися ретельно змащені: анінайменшого скрипу.

SPATIUM XIX

КАДАВРАЛЬНЯ ЧУРИХА

або

СИНОПСИС АРХІВІВ ТИХОГО ТРИБУНАЛУ

Кадавральню в Чуриху заснував Бенедикт Прагматик, VI-й гросмейстер Ради.

Чарівник середньої руки, але надзвичайно кмітливий і підприємливий, Бенедикт будь-яку ідею заздалегідь вважав мертвонародженою — і тому втілював у життя з натхненням і кипучою енергією, гідними генія некромантури. Сам він ідей не генерував, вважаючи це жеребом людей несьогосвітніх, яких і в очі й позаочі називав «моїми славними ідіотусами». Таких людей гросмейстер знаходив по всіх куточках населеного світу, приймав — із неабиякою часткою співчуття — в Чуриху і брав у роботу. Будь-яку вироблену ними ідею, творчу чи адміністративну, Бенедикт спершу ховав, відправивши відповідні обряди, а згодом доглядав за могилкою і міркував:

«З якого кінця підняти мерця?»

Чурих при ньому процвітав.

Будь-який практикуючий некромант скаже вам, що його магічний профіль вимагає зовнішніх витрат і завзяття, непорівнянних, скажімо, з підготовкою до роботи бойового мага, ясновидця чи погодного темпестора. При позірному достатку кадаврів — себто, трупів — для наукової роботи підходить далеко не всякий небіжчик. А підходящого зовсім не так легко роздобути, як вважають дилетанти. Охоронні чари цвинтарів, протидія метрів ритуальних послуг, які опечатують місця поховань, мерзенна якість трун і ґрунтові води, через що кадавр псується тілом і вдачею раніше, ніж ти до нього дістанешся. Муміфікування і кремація, увійшовши в моду з кінця минулого століття, значно ускладнили ситуацію на ринку тіл, ряд лжегуманістичних законів вступив у конфлікт із природними потребами некромантів…

Словом, якщо вірити прислів’ю, сто разів упрієш, поки дрейгура злелієш.

Хто був автором ідеї створення кадавральні, історія замовчує — звичайна річ для періоду влади Бенедикта Прагматика. Але настав чудовий день, коли всі ворони, граки, щиглі, горобці й навіть солов’ї Чурихської долини заспівали в один голос. Тривала ця одностайність недовго, за місяць птахи повернулися до повсякденного щебету, каркання та булькання, проте справу вже було зроблено. Дивуючись осмисленості пташиного граю, населення довідалося і гарно запам’ятало, що коли в кого є зайвий небіжчик, а зайвих грошей, навпаки, катма…

Звикнувши до сусідства із замком некромантів, жителі долини поставилися до ситуації з дещицею чорного гумору. Збираючись вечорами сьорбнути пивця й викурити люльку, бондарі й орачі, кушніри, пічники та рибалки навперебій радили один одному з’їздити до мудрих некротів, торгонути любою бабусею. Чоловікам вторили жінки, збираючись біля криниць чи на призьбах. Лузаючи насіння, молодиці пліткували про дурнів-гроболазів, які за своїм чаклунством геть-чисто забули про пристойність і сімейні чесноти. Бортника Кумбу Спориша придавило сухим деревом — на похороні родичі й гості помирали зо сміху, уявляючи, як замість могили кладуть Кумбу на віз, везуть до Чуриха і довго сперечаються про ціну, перш ніж ударити по руках. «Шапка золота, не менше! — голосніше за всіх реготав Кумбин зять, моторний красень Фішка, любитель хмільного солодкого меду і партії в „сударика“. — Тесть, тьху-тьху, аби не зурочити, мужик кріпкий, метикований! Дорогого коштує!»

Він же вночі й викопав покійного бортника та відвіз до кадавральні.

На почин, так би мовити.

Шапку золота, звісно, Фішці не насипали. Але гонорару за проданого тестя цілком вистачило на тиждень безпробудного пияцтва. Решту грошей заповзятливий красень програв у «сударика». На сороковини смерті бортника його відгамселили так, що ходив по селу розкарячком, стогнав уголос і чіплявся до дружини з нескромною пропозицією: ходім, мовляв, з лопатою на цвинтар! Там ще багато хто з родини задарма боки пролежує…

За два роки до кадавральні проклали нову, бруковану дорогу: щоб вози не грузли в багнюці. Долиною прибуткова справа не обмежилася — возили зблизька, возили здалеку, виявивши, що «товар» дорогою до Чуриха зберігається чудесним чином і додаткових заходів для збереження не вимагає. Прискіпливість некромантів до якості пропонованих кадаврів що не день зростала. Зледащілі чурихські маги крутили носом, побачивши старих, нехай навіть міцних і придатних до застосування; ретельно з’ясовували біографію покійного, вивчаючи життєвий шлях. У обслугу замку кого попало не брали, прагнучи поєднувати тілесну вправність із ґречністю та привітністю душі. А вже для експериментів залишали найкращих, найсвіжіших, сповнених чеснот — суворіше, мабуть, відбирали тільки в королівську гвардію.

Відбір, як це не дивно, позитивно позначився на кількості клієнтів. Кожний, хто зумів вигідно продати кадавра, вихвалявся на весь голос: а мій же, мій… дядько, тітка, невістка, дівер! У нашому роду всяк — козак! І мертвий смертю нехтує! Ого-го!!!