Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Таких поважали.

Та і з першого погляду було видно: віддаємо родичів у гарні руки. Кадавральня радувала око: затишні, чистенькі будиночки, доріжки між ними просипано білим піском, лагідний шерех криптомерій, мальовничий спуск до озера, піщаний пляж; до слова, рідкість — у інших місцях берег Тітікурамби був скелястий. Чудові льодники для зберігання тіл, де цілодобово грала класична музика — чиясь ідея, як завше, з успіхом реалізована гросмейстером Бенедиктом. Дослідження довели, що гармонія композицій, здебільшого різноманітних «Requiem» і «Marche Funebre», на третину скорочує манозатрати на віталізацію об’єкта. Музиканти наймалися живі: по-перше, дрейгурам елефант на вухо наступив, по-друге, сезон у Чуриху для скрипалів і фаготистів виходив вигідніший за службу в благодійному оркестрі Фрідріха Бьорке, відомого мецената.

Додайте до цього молоденьких відьмочок — слухачки початкових курсів факультетів некромантії билися за право літнього стажування в кадавральні Чуриха.

— Ідилія! — сказав Адальберт Меморандум, дипломований поет і штабс-секретар Ложі Силаботоніків, проїздом відвідавши Чурих.

Тут він написав оду «Повстань-но, фатумом благословенний!», випив горобинової, заповів своє тіло місцевому комірникові й надвечір виїхав. Втім, заповіт за сім років по тому переписав, вирішивши упокоїтися в мавзолеї, вибудуваному вдячними шанувальниками.

Перед від’їздом віршомаз затримався біля воріт, дивлячись, як на спеціально відведеному майданчику дрейгури начищають ваксою тіні. Ритмічно миготіли щітки, кисло смерділа в коробах вакса, тіні піднятих, сизі під променями пізнього сонця, наливалися дивною, опівнічною чорнотою, і посмішки на задоволених обличчях дрейгурів ставали широченними, як шаровари ландскнехтів. Питання про склад вакси залишилося без відповіді: крім сажі, туди входив таємничий «оживляж» — комплекс заздалегідь підготовлених настоїв. Всмоктуючи наваксовану тінь протягом тижня, дрейгур потім служив не за страх, а за совість, уп’ятеро довше звичайного.

Якби гросмейстером Чуриха того дня був Ефраїм Клофелінг, він прочитав би поетові цілу лекцію про тіні, як проекції тілесних доль на тканину світобудови і варіанти їх використання. Але Фрося надягнув гросмейстерську мантію в залі торжеств Вежі Досліджень лише десять років по тому.

Врешті-решт поет так і від’їхав невігласом.

CAPUT XX

«МІЖ ДЕРЕВ ГУЛЯЮТЬ ТІНІ, І ЗБЕНТЕЖЕНІ РОСЛИНИ ВОРУШАТЬ КОРІННЯМ: ЯК ЖЕ ТАК?..»

У тиші почувся близький плюскіт хвиль. Озеро нагадало про себе й знову замовкло, насолоджуючись спокоєм. З гілки дерева зірвався вухатий пугач-пересмішник, чхнув, наслідуючи звуки озера, хрипко ухнув баритоном: «Голу-у-уба-а-а!», вочевидь маючи на увазі недавню тираду Ефраїма, і схопив пазурами необережну мишку. Вистава, як вважав пугач, заслуговувала нагороди не менше, ніж слова нерозумної вігіли, що пройшла повз смачнющу мишу зі злочинною байдужістю.

Спускаючись до Тітікурамби, гросмейстер з хвилину про щось міркував.

— Послуга за послугу, — нарешті кинув він.

Анрі обпекло відчуття близькості чогось непоправного. Немов крилатий хижак навис над головою, а втікати нікуди. Строго нагримавши на себе (ич, розпустилася, яка тендітна!), вігіла постаралася повернути самовладання. Прикмети не обіцяли небезпеки чи лиха. Навпаки, і пугач, і міскантний пилок на носі гроса, і обійми випадкового кавалера — все обіцяло швидке здійснення бажань (щоправда, обтяжене плодоносними зливами, помноженими на велику кількість хвої під ногами). Треба буде домовитися з гросом: якщо писатиме Месропу щодо заохочення, нехай випросить місяць відпустки…

— Пані, вам відомо, що один із ваших супутників — профос Дозору Сімох?

— Хто? — машинально відгукнулася Анрі, і лише потім збагнула, що обрала найгіршу відповідь з усіх можливих.

— Хто? Ну, звісно, не малефік, — з незлою іронією відгукнувся Ефраїм. — Профос Дозору на королівській службі? Блокатор — дійсний член лейб-малефіціуму? Нонсенс і безглуздя! Наш шкідник чистий, аки агнець перед закланням… е-е… даруйте, згадав. Надзвичайно невдале порівняння. З огляду на сумні обставини, що привели пана Мускулюса в Чурих, рекомендую нам обом тричі підстрибнути на лівій нозі, аби уникнути пристріту!

Грос незграбно заскакав і став схожий на біса-трясовинника, коли той перестрибує з купини на купину. Анрі не залишилося нічого іншого, як наслідувати приклад старця. Над головами людей веселився негідник-пугач. Смачно повечерявши мишкою, від чого настрій став просто чудовий, крилатий хижак радів удачі: до хліба насущного йому дісталися й видовища.

— Ф-фух… ні, ну це ж треба! — знову рушаючи до озера, старець важко дихав. Голос його став схожий на орлиний клекіт. — Ніколи не припускав, що відганятиму пристріт від профільного шкідника! Язик мій… ох, у наші літа! Ворог мій… Звісно, пані, я мав на увазі стряпчого. Як його кличуть?

— Терц. Фернан Терц. Принаймні так він назвався мені.