Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Гм, загралися добрі молодці, — замислено посмикав старий мокру бороду. — Мало їм місця в Майораті?

На слова про листи й можливу причетність Чуриха до описаних подій гросмейстер демонстративно не звернув уваги. Конрад теж вирішив не загострювати питання: не час і не місце. Це клопіт Тихого Трибуналу, нехай Генрієтта й розбирається, якщо вважатиме за потрібне.

— Наше відомство цього так не залишить, — запевнив некроманта барон. — 3 Ордена Зорі суворо спитають.

Гросмейстер з розумінням закивав:

— Не сумніваюся, друже мій! Але, з вашого дозволу, я вас залишу. Поранені вимагають догляду. Я вже викликав команду доставки.

Вислухавши новину, барон мало не вчепився старому у вилоги халата. Поранених — у Чурих?! Старі не покинуть молодь на піклуванні некротів, і він, Конрад — перший. А, з іншого боку, куди ще? Не в Майорат же! Серед чурихців, можливо, знайдуться медикуси… Відверто кажучи, Конрад погано уявляв собі повсякденне життя «гроболазів»: ввижалися всілякі могильні жахи та скреготіли жовтими зубами синяві упирі. Але вибору не було: у Чурих — то й у Чурих. У гніздо некротів нас доля ще не закидала, але все колись трапляється вперше.

Барон озирнувся.

Погляд вихоплював з навколишнього окремі картини. Розрізнені, вони не бажали складатися в єдине полотно. Наче не молодшого фон Шмуца контузило, а старшого.

…Чорний ієрогліф над білим, розпластаним на землі: забувши про агорафобію, Ікер Тирулега схилився над двоюрідним онуком. Не врятувала Санчеса Панчоху знаменита злодійська спритність, підвела весела вдача…

…Марія Форзац на колінах застигла над нерухомим сином. Сірий балахон Кристофера зливався з землею; здавалося, що безкровне обличчя виринало просто з рідкої грязюки. Поруч жалібно скиглив Лю, норовив лизнути бідолаху в ніс, у губи…

…Баба Вертенна діловито й уміло перев’язувала внучку Лайзу. Рана в боку молодої жінки кровоточила, пов’язка швидко набухала червоним. Проходячи повз неї, гросмейстер Клофелінг клацнув пальцями — немов когось підкликав — і кров перестала юшити.

Рухаючись далі, великий некромант горбиться: жест відібрав більше сил, ніж могло здатися спочатку.

…Малефік з вігілою чаклували над Джеймсом Рівердейлом. Біля них, на підстеленому плащі, ігноруючи негоду, спав змучений бойовою трансформацією граф ле Бреттен. Мирно похропуючи, старий аристократ не залишав онука навіть зараз. Склавши графові компанію, на краєчку плаща нудьгував Рене Кугут, незручно витягнувши вперед відтоптану ногу. Із крис краденого енітимурського капелюха стікали краплі води, наче сльози чудовиська.

Горбань знайшов правильне місце: граф опам’ятався, коли чорна гвардія зажадала забрати пульпідора з собою, і миттю заснув знову, щойно лицарі Вечірньої Зорі забралися геть.

— …Дурепа хвостата, перцю тобі в ніс! Ну, вчудила — так вчудила!

Руда вовкулачиха злякано зіщулилася перед старшим братом, який репетував на всю свою знамениту горлянку.

— Муфта облізла! Мізків — як у землерийки!

Барон тактовно відвернувся, не бажаючи бути свідком виховного процесу. Кош був сердитий не на жарт, і Конрад його чудово розумів. Втім, у Германа така родинна нагінка ще попереду: нехай тільки отямиться!

Від Чуриха до Чуми поспішала ціла процесія. Попереду, розхлюпуючи черевиками рідку грязюку, важким підтюпцем трюхикали два близнюки-здоровані в однакових каптанах і мішкуватих штанях. Злісні некроти? Зовсім не схожі, але хто ще міг з’явитися на заклик гросмейстера? За близнюками вервечкою крокували голі люди з ношами. «Де вони так швидко зібрали стільки нош? — здивувався барон. — Чи чурихцям не вперше транспортувати поранених?»

«Не вперше. Тільки не поранених…» — зловтішно відповів внутрішній голос.