Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Сама Анрі по нетривалій розмові з квізом і гросом поквапилась залишити перехрестя, від гріха подалі. Із загону барона її міг викрити галасливий, відчайдушний Кош Малой, з яким вони пили кофій у «Скриньці д’Оро», а також Марія Форзац, містрис мовчазна, але недружелюбна. Знайомство з бароном легко виправдати службовими зв’язками, але так «зустріч друзів» викликала б надто сильні підозри. Поквапитися слід було ще з однієї причини: віслюк, тремтячи від пережитого збудження, зчепився-таки з ненависним са-пеєм. Іржання, гарчання, вишкірені ікла, миготіння копит, зойки двох жінок, що віддають накази розлюченим тваринам… Уривки заклять, що їх творив малефік з найкращих спонукань, без найменшої користі трепотіли в повітрі: у мірабіла й са-пея був занадто високий захисний бар’єр, а підсилювати чари Мускулюс не наважувався, боячись зашкодити. Повиснувши на шиї віслюка, Анрі не давала Гіббусу злетіти і згори атакувати пса; вчепившись у зашийок Лю, містрис Форзац заважала собаці мертвою хваткою стиснути щелепи на горлі ворога. Коли тварин на превелику силу розтягли, обличчя містрис, зазвичай невиразне, випромінювало таке знавісніння, що Анрі всерйоз почала побоюватися за своє власне горло.

Але «дама за сімома печатями» не промовила жодного слова, якщо не брати до уваги команди: «Лю, поруч!» — і рушила до непритомного сина. Поклала голову Кристофера собі на коліна, склепила повіки й затихла.

Пес лежав біля ніг хазяйки, хрипко пихкаючи.

Втім, сутичка тварин декому пішла на користь. Разом з бригадою дрейгурів на перехресті з’явився й Фернан Терц, вдаючи, що аж палає з цікавості, чи справді палаючи — рідкісний випадок, коли личина й сутність збіглися. Мабуть, якби барон побачив лжестряпчого тут і зараз, міг би й вибухнути від такого сюрпризу. Але барон витріщався на бійку, а Терц не розгубився: миттю роздягнувшись до підштанків і не зважаючи на зливу, хитрун затесався між дрейгурами, підхопив ноші разом із одним з «умовно-живих» і вийшов у кадавральню. Недбала хода, воскова привітність на приємно-дурнуватому обличчі, олово тьмяних очей, механічний ритм рухів — Анрі навіть засумнівалася, чи живий профос.

Зовсім інша людина стала, дякую за увагу…

— То ми йдемо, любонько? — перебив її спогади Фрося.

Анрі кивнула.

Над вечір небо очистилося. Висипали перші, найдопитливіші зірки. Світлячки з мерехтінням, вдивлялися в суєтні справи, що діялися на твердіні земній. Присівши на ґанку, відтягуючи зустріч з Германом віч-на-віч, барон милувався сяючим дивом. У місті рідко дивишся на небо; значно частіше клянешся Овалом Небес, поминаючи його доречно й недоречно. Зараз небесне склепіння скидалося на бархотку королеви, підморгуючи з глибин розсипом діамантів.

Велич таїнства, — проспівав би трубадур.

Мир і спокій, — зауважив би скромний міщанин.

Скоро ніч, — почухав би потилицю випадковий подорожній у чистому полі.

У кожного знайшлося б чим пом’янути день, що минав. Зате кілька годин тому, коли над лиховісним перехрестям разкрились безодні небесні — слів бракувало, та й непотрібні вони були, слова…

…Складалося враження, що там, нагорі, прибиральниця, ніби їй руки покорчило, заходилася терти шваброю брудні хмари. Раз по раз дурепа викручувала ганчірку в підставлене відро, на дні якого за дурнуватим збігом виявилася земля. Мокрі до нитки, лицарі Вечірньої Зорі жалобною процесією віддалялися до берега Тітікурамби, несучи поранених на ношах, зроблених зі списів і плащів. Чорні страждали: їм до шалу хотілося забрати й кульгавого пульпідора, але врешті-решт довелося йти ні з чим.

«Чи часом не чурихці дощ наслали? — відсторонено думав Конрад, намагаючись привести до тями племінника: Герман сповз із коня йому на руки і знепритомнів. Мабуть, від радості, що бачить любого дядечка. — Цілком могли: щоб вояки трохи охололи. Якщо так, чаклун-темпестор у них страх який нетямущий. Сидить, мабуть, у вежі, ледар, і вусом не веде. Битва скінчилася, час би й сонечку виглянути…»

Насилу піднявши молодого стратега, барон розщібнув ремені, стяг з Германа зім’яту кірасу, роздер, не церемонячись, комір сорочки. Посадив, притуливши спиною до валуна — справжнього, а не псевдокаменя, що випадково відбився від загальної «кладки». Дощ, наївний цілитель, старанно поливав контуженого; порох перетворювався на грязюку. Баронові доводилося тримати племінника, щоб той не з’їхав у калюжу. Груди стратега важко здіймалися й опадали, обличчя спотворювали неприємні суми, викривляючи знайомі риси; очі під повіками жили окремим життям, як у сплячого, котрому сниться страшний сон.

Поруч, анітрохи не соромлячись, по-вовчому зализувала поріз на руці руда дівчина, абсолютно гола після зворотного перетворення. «Агнешка Мала», — згадав Конрад, відзначивши, що дівчина гарна собою, і нагота їй до лиця, оскільки виглядає зовсім природною. Рука дівчини для стороннього глядача сприймалася швидше як ліва передня лапа, але це Агнешку не псувало. Немов підслухавши чужі думки, руда змовницьки підморгнула баронові й заходилася нарешті одягатись у що попало. Як не дивно, частково одягнувшись, руда стала виглядати набагато більш визивно, ніж доти.

— Дозвольте, я допоможу вам.

Над Конрадом, сріблястою тополею над кущем верби, навис старець, шляхетного вигляду. Непристойно високий, прямий, з охайною борідкою, де ще збереглися смолянисті нитки. Дивився старий із щирим співчуттям. По вишитій тюбетейці, сивих кучерях і халату незнайомця струменіла вода, але він не звертав на зливу анінайменшої уваги, немов аскет-дощовик із секти «Aqua-vita».

— Буду дуже вдячний… — промурмотів барон, встаючи й машинально обтрушуючи коліна.

Старець нічого не робив і не говорив. Він уважно подивився на Германа — і той розплющив очі! Погляд у горе-командора був каламутний, безтямний. Фон Шмуц-молодший заворушився, але якось невлад: жужелиця раптом забула, для чого їй потрібні лапки.