Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Лю, за мною.

Містрис Форзац різко обернулася й рушила до дверей, що вели на Чорну половину готелю. Пес потрюхав слідом, висолопивши язика.

Ось тобі, подруго, і гарні прикмети! Ось тобі й туз козирів. Ось тобі й рідкісний са-пей, який, кажуть, бере некро-слід краще за будь-якого малефіка. Доведеться тепер шукати нещасного шкідника Андреа Мускулюса. Шукати, вмовляти, переконувати, і цілком можливо, — з тим самим результатом.

Вдалині зловтішно реготав невидимка-Месроп.

— То ви будете заселятися? — поцікавився хазяїн, що, виявляється, уже повернувся.

— Не штовхайтеся!

— Ви тут не стояли!

— Куди з биком? Куди?

— Дядьку, ми вскладчину! На все село гамузом…

— Добродійко з чорною вівцею! Оглухли?

— Га? Де?!

— Ваша черга!

— На курячих потрухах, воно якраз… На судженого-рядженого…

— Краще на ягнячій печінці!

— На агнці, дурбасе, наречену розкачують… А нареченого — на курці…

Біля центрального входу до Великого Гаруспіціуму вирувала черга. Очікуючи виклику, люди з насолодою з’ясовували стосунки, ділилися рецептами ворожби, стримували настирливих пройдисвітів, які намірялися проскочити «на ривок», і обговорювали відсоток справджуваності. Кожен мав при собі жертовну тварину, приведену з дому або куплену на Туковому ринку — гаруспіки працювали тільки зі свіжим м’ясом, категорично відмовляючись від замороженого або струганини. Бекали вівці, мекали кози, репетували півні, ґелґотали гуси, істерично кудкудакали кури; напівзадавлений баран видавав якісь уже зовсім непристойні звуки. Компанія сільських роззяв насилу втримувала на розтяжках здоровенного бугая з кільцем у носі. Бугай був проти, вимагав свободи й норовив підчепити рогом понуру кобилу. Кобила, схожа на коня Бідного Вершника, пам’ятника героєві батьківщини кондотьєру Огільї, стоїчно терпіла.

— Ви з віслюком? Будете за мною!

Розумник-Гіббус обурено пирхнув і ніби ненароком віддавив копитом ногу крайньому в черзі ідіотові. Ідіот, чоловік з характерним розрізом очей, що виказував чусонське походження, був із собакою — сумним вгодованим басет-хаундом. Басет, що тупцювався по власних вухах, нагадав Анрі про відмову вредної містрис Форзац. Дорогою вігіла розмірковувала, чи не можна використати са-пея Лю в обхід хазяйки і, скріпивши серце, вирішила, що, на жаль, не можна. Найдосвідченіший чаклун-бестіатор, імперсонуючи хазяїна собаки, не здатен повністю ввести в оману вірного слугу. А про са-пея годі й говорити — такий, як Лю, кажуть, серцем бачить.

Об’їхавши круглий будинок Гаруспіціуму по ходу сонця, Анрі знайшла маленькі, непомітні дверцята. Збоку, на ланцюгу з великими ланками, висів дверний молоток. Розмахнувшись, вігіла вдарила ним у ліву стулку, оббиту рунованою бронзою.

— Стороннім вхід заборонено! — заперечив молоток, роззявляючи зубасту пащеку.