Розділ «5»

— Будемо розумними людьми: ти ж знаєш, хто б ти не був, хай сам сатана, але ж тоді взагалі мусиш знати — в мене нічого нема. Квартиру продати, машину? Це явно викличе підозру, але тоді мені не буде чого втрачати, мусиш це збагнути! А менти не зовсім дурні, я ж усе зроблю, аби тебе потягнути за собою, людина у відчаї нерозумна й страшна!

— Не лякай і припини істерику! Грошей з тебе справді ніяких. Хай хата двадцять штук, тачка репана за дві-три піде, це що — ціна за вбивство дружини? Я тебе, падлюко, таки замордую — сам признаватися побіжиш. Думаєш, так просто — жінку скальпелем по горлу? Але є варіант. Це шанс для тебе, мурло, шанс. Зробиш, як скажу — і забуду про тебе, хоча ой як не хочеться!

— Хочеш, аби ще когось cкaльпелeм по горлу? Думаєш, мотузки з мене тепер витимеш?

— Думаю і витиму. А ти завиєш на лампочку, якщо я цього забажаю. Так що мовчи і слухай, що робити треба…

Сахно, як це не дивно, навіть заспокоївся, коли незнайомий нахабний чоловічий голос нагадав йому про капище в лісі. Адель, у якому б стані вона не була, просто так зникнути не могла. Погрози незнайомця свідчили, що містики ніякої нема, що він, Сахно, точно не зсунувся з глузду. Тепер той передзвонить, витримавши паузу, і викладе свої умови. Певне, грошей захоче. Є в тебе, Сахно, гроші? Знайдуться. Цей невидимець уже, певне, розвідав, що реально можна видоїти з кишень такого собі Сахна. Якби-то ще знайти відповідь на одне просте питання: де в біса Адель?

Чотири дні. Дев'яносто шість годин кошмару. Розіграти розгубленого й переляканого чоловіка йому було нескладно, якщо зважати на останні події. Протоколи. Допити. Для чогось — обшук. Менти, серед них була одна жінка, переконалися, що з дому вона взяла мінімум речей, наявність акуратно складених одягу та білизни доводили те, що Адель не порпалася в шматті, квапливо набиваючи валізу, а пішла в чому була, тобто ось вам імпульсивність і невмотивованість поведінки. Марина, яка могла й переграти, розписуючи психічний стан пацієнтки, повелася на диво розважливо, пояснила, що просто виконувала поради лікаря. Допитували й лікаря, він потім дзвонив і люто цікавився, у що це Сахно втягнув його, давнього приятеля. З ним довелося говорити як із слідчим: нічого не знаю, сам дивуюся, щось їй у голову стукнуло, хіба я не казав тобі, я й сам не думав, що це так серйозно… Приятель заспокоївся, бо він дійсно нічого не знав.

Чотири дні. За цей час Сахно лише раз по-справжньому злякався. Сусіди підтвердили, що подружжя Сахно останнім часом досить голосно з’ясовувало родинні стосунки. Але придуркувата сусідка, котра приходила того вечора дзвонити, запопадливо ляпнула: «Часів дев'ять було, хазяйка дома була, больненька лежала, санітарка прийшла укола робить». Слідчий тоді зацікавлено глипнув на Сахна: «Коли, ви казати, Аделаїда пішла з дому?» Прокручуючи потім ситуацію, Сахно лишився задоволений собою: він міг удати переляканого й стурбованого чоловіка, який не пам'ятає точно, коли саме його хвора дружина несподівано вийшла з дому. Та він точно пам'ятає, що, говорячи про час, не вказував точно, фраза «десь після дев’ятої» звучала з його вуст кілька разів і навіть фігурувала в заяві. І слова сусідки — от би дати по голові, паскуда язиката! — лише потішили його. Бачте, мовляв, ось вам і точний час. Десь хвилин через сорок після того, як пішла медсестра, Адель сказала, що піде подихає, це не вперше було, казав же я вам, ось і Марина говорить, що побула хвилин десять-п'ятнадцять, не вперше такі уколи робить, ось і вираховуйте час, ваша справа, зрештою…

А ввечері четвертого дня Сахно почув погрозу по телефону. Спокуса негайно подзвонити Марині швидко згасла, він не довіряв подібні розмови телефонам, а витягувати її зараз, пізньої години, було дурістю. Тому він ковтнув снодійного, до якого призвичаївся останніми днями, і провалився в безодню сну.

А на ранок таки набрав знайомий номер телефону…

— Ідіот, — почув у трубці після свого короткого привітання. Те ж саме слово почув за півгодини, коли Марина, сторожко озираючись, пірнула до нього в машину.

— Чого смикаєшся?

— Не знаєш? Хіба пасти тебе не можуть?

— Які в них підстави? Я — потерпілий, сумнівів у цьому нема. Поки що.

— Ідіот!

— Досить! — Йому вже набридли її лайки. — Досить.

— Куди ми їдемо?

— Кудись поспішаєш?

— На роботу, ідіоте!

Йому здалося, що правиця сама, попри його волю, хльоснула по Марининих губах. Вона зойкнула, схопилася за розбите місце, пучки пальців почервоніли.