Розділ «2»

— Слухаю вас.

— Моя дружина… Вона не ночувала вдома…

— Скільки днів?

— Учора вперше.

— Ви мені вибачте, не хочу, звичайно, ніяких порад, але… Ви в ній упевнені?

— Припиніть дурню молоти, лейтенанте!

— Так, спокійно, спокійно, не треба кричати, ми вже чули крики, самі як крикнемо — мало не буде!

— Вона хвора! З психікою негаразд, діагноз є! Мало що могло статися!

— Добре, добре. Давайте її прізвище, ваше прізвище, прикмети її, коли бачили востаннє, часто вона так зникала з дому… Може, фото є з собою?

— Є, є, я взяв! Сахно… Адель… Повне ім’я — Аделаїда, я її Аделлю називаю… Всі називають… Адель, Ада… Тридцять два роки, середня на зріст…

— Не хвилюйтеся. Далі, далі…

Ранком вони не розмовляли. Дружина мовчки смажила картоплю, яєчню, вони похапцем поснідали, випили кави. І тільки коли Адель заходилася мити посуд, Сахно порушив мовчанку.

— Я піджену машину. Збирайся.

Дружина ніяк не відреагувала, але Сахно знав: протягом тих двадцяти хвилин, які знадобляться йому, аби спуститися вниз, пройти до залізної коробки гаража, розігріти мотор «жигуля» і підкотити до під’їзду, Аделаїда буде готова і чекатиме на виході. Система відпрацьована роками.

У машині вона заговорила першою:

— Учора ми обоє були не в настрої.

— Думаю, так… Пробач…

— Ти мені також. Ми просто втомилися. Обоє. Я знаю, таке буває.

— Це я мусив зважати на твій стан… Є прогрес?