Розділ «3»

— Я не з тих, хто про такі особисті речі говорить відверто…

— Розумію, прекрасно розумію. Вам тяжко, та якщо ми будемо знати усе якнайдокладніше, то легше і швидше знайдемо вашу дружину. Адже лікарям розповідають про хворобу, щоб вилікувати її, чи не так?

— Вибачте, але до вашого відомства я не можу ставитися як до лікарської установи. Спілкуючись з вами, швидше захворієш.

— І все-таки ви прийшли в міліцію. Давайте по фактах. Аделаїда часто так невмотивовано зникала з дому?

— Траплялося, але спочатку їй досить було просто потинятися вулицями. Коли це сталося вперше, я злякався. Та вона повернулася. І надалі поверталася.

— Сусіди кажуть — ви часто сварилися з дружиною останнім часом?

— Сусідів це не стосується! Я розумію, до чого ви ведете: так, я, звичайно, мусив рахуватися з її психічними проблемами, і все таке інше. А хто буде рахуватися зі мною? Іноді підводить витримка, жива я людина, жива, ясно вам?

— Не треба нервувати, я розумію. Як по-вашому. Аделаїда не могла…

— Я знаю, куди ви хилите! Досить з мене цього! Навіть якби й могла: до коханців не тікають без речей і навіть без змінної білизни! Не буває такого!

Сахна тіпало, немов від сильного похмілля. Руки трусилися, і він уже думав, а чи не прийняти чарку для заспокоєння, але відкинув цю думку: сьогодні як ніколи слід триматися тверезо. Ставлячи чайник, він спересердя сильно грюкнув ним об плиту і брязнув, закриваючи, кришкою.

— Я ж просила — в мене розколюється голова!

Таке вже — третій день. Чи то тиск, чи у Аделі справді серйозно уражено психіку — кожен вечір ледь заповзає у квартиру й одразу ж падає крижма на ліжко, над силу роздягаючись і абияк кидаючи одяг. Вигляд у неї дійсно не найкращий, говорить півголосом і вимагає цілковитої тиші. Їй усе заважає: кахикання, кроки, різке світло, увімкнений телевізор. Сахно змушений стишувати звук до мінімуму. А ще — підбирати за нею одяг і чіпляти на вішак, розігрівати їжу, класти їй льоду на голову. Добре, що останнім часом йому зовсім не лізе нічого в горлянку, нерви, перебивається чаєм з бутербродами. Каву не п’є — без того заснути неможливо. Особливо сьогодні: адже цього досить теплого вечора на початку жовтня Адель повинна померти.

Марина позавчора трохи погралася з вогнем — запропонувала снодійне. Сахно зблід, він же не готовий ще, що з нею таке!

Та Адель кволо відмовилася, наступного вечора Марина притягла купу різних пігулок, Адель довго роздивлялася їх у напівтемряві спальні з напівзаплющеними очима — отак давить голова! — розібратися, що й до чого, важко. Прийняла якісь, на ранок стало наче краще, під вечір усе почалося знову.

— Ти можеш не грюкати там на кухні?

— Мені ще літати навчитися?

— Просять же тебе як людину! О-ох-х!

Несподівано Сахно заспокоївся. І навіть руки тремтіти перестали. Постогни, постогни, стерво, лишилося нам усім недовго. Де ж та Марина? Чому сьогодні, от саме сьогодні так повільно спливає час?

Дев’ята. Вона мусить бути за п’ять… чотири… три… дві хвилини… Ну, пора вже, пора, ну будь ти хоч раз у житті пунктуальною! Вже… Дзвінок у двері змусив його здригнутися, хоча він і чекав. Відчиняти кинувся мало не бігом. А, чор-рт!