Розділ «Валдарра»

— Чи, може, ви хочете продемонструвати імператорові свою бойову майстерність?

На якусь мить товариство в німому зачудуванні дивилося на Анджу. Потім Христо Мілітейський почав тихо сміятись.

— А що, може, й справді, — радісно запропонував він, — викликати імператора на герць із готськими лезами? Його почет просто ошаліє!

— Егм, хлопче, — звернувся до нього Пселл, щільніше загортаючись у свій гаптований плащ-пенулу. — А ви взагалі знаєте, що таке вистава?

Анджа заперечливо хитнув головою.

— У нас того діла нема. У нас воно заборонене.

— Весело, — зітхнула Касія. — Хіба ж можна пояснити таке на пальцях?

— Це складно, — погодилась Теодора. — Найкраще, мабуть, просто показати. Ти не знаєш, чи ніхто з наших колег не виступає цього вечора на Авґустеоні?

— Та, здається, Філістон зі своїми брудними сценками, — зневажливо відказала смаглявка.

— О, дуже добре, — зраділа гетера. — Давайте так — ви закінчуєте другу сцену, а я тим часом покажу нашому гостю, що таке вистава.

Теодора смикнула Анджу за рукав, запрошуючи іти за собою. Він стенув плечима, не здогадуючись навіть, що на нього чекає. Вистава в його розумінні була грою, а гра — чимось таким, що не личить доброму ісаріанину. Втім, його злочинів супроти віри уже стільки набралося, що хоч греблю ними гати... Ось, приміром, він мився двічі за один день. Ненормально, як не глянь. Або говорив з єретиками — теж неабиякий гріх. Анджин смуток з цього приводу поглиблювався ще й тим, що досі ще ніхто не запросив його відвідати омріяні банії з чарівними єретичками. Там уже, аби не гнівити світлих прелатів, він би не став з ними балакати. Либонь дав би собі раду мовчки.

Тим часом, поки Анджа зважував шанси своєї душі пережити подорож до Валдарри, навколо них з Теодорою завирувало несподівано буйне нічне життя. Між площею Грацій та Авґустеоном — центральним майданом — звивалося мереживо вузьких ошатних вуличок, якими плескало сяйво смолоскипів та барвистих ліхтарів. Вулицями походжали веселі компанії, з численних генделиків чутно було сміх і галас. Попри те, що, за Анджиним ліком часу, наближалася північ, а за валдарським ліком — нічна прима, ніхто і не думав полишати гульки.

Будучи справжнім знавцем рідного міста, Теодора впевнено простувала до відомого їй призначення. Невдовзі вони вийшли на центральний майдан, де, при колонаді одного з палаців, чималенький натовп кривобоким колом оточував щось, вочевидь, надзвичайно цікаве. До Анджі з Теодорою відразу ж підскочив торговець із тацею, пропонуючи скуштувати якогось терпкого питва. Теодора насилу відсмикнула Анджу від звабливої таці, пообіцявши йому щось цікавіше за ракі.

Щоправда, довелося проштовхатися крізь досить щільну юрбу, зате, наблизившись до епіцентру подій, сердешний Анджа справді забув за свою духмяну брагу.

Посеред кола стояв широкий поміст, встелений барвистим рядном. На помості танцювали двоє — чоловік і жінка — у костюмах, зшитих з такої кількості контрастних кольорових клаптів, що годі було зупинити на них уважний погляд. Танцюристи тримали в руках по дві маски, ще троє акомпанували танцю, награючи на бубнах і тростинових флейтах-фретель. Звук тої музики різав вухо, а танець дратував якимось наче навмисним спотворенням. Та складалося враження, що якраз на це публіка і чекає.

Нарешті, музика змовкла, і танцюристи завмерли у відчутно незручних позах. Жінка піднесла до лиця маску зі схематично зображеною трагічною гримасою. Угледівши це, її партнер із переляканим гуком відстрибнув назад.

— Ти хто?! — злякано зойкнув він. — Невже та варта подуріла, тебе пустивши до світлиць?

Жіночка присіла в поклоні, прикладаючи «веселу» маску.

— Моя докладна мова тіла усіх в палаці вдовольнила. І варту, й почет, без дурниць.

— Іди звідсіль, жахлива жінко! У мене траур, піст, війна!