Розділ «Валдарра»

Анджа скептично хитнув головою.

— І що, тоді Темний Мисливець не зможе перетнути ці стіни?

— Ніхто не може, — гордо мовила Теодора. — То чого робити виняток для твоєї лихої потвори? А знаєш... як уже про те мова зайшла, я покажу тобі дещо. На всіх рабантців справляє дуже сильне враження. Ну, ходи.

Теодора легко підхопилася і, смикнувши Анджу за руку, змусила його підвестися. Він покірно поплентався за гетерою, котра, блимнувши бісівським вищиром, вочевидь задумала щось дуже, на її погляд, кумедне. Анджа йшов, не розбираючи дороги, роздумуючи натомість над її словами. Просто промовити обітницю? І все? І Мисливець отак просто відмовиться від здобичі? Хлопцю дуже хотілося повірити, проте весь його досвід донині стверджував — неможливо! — тож наразі віра йому не давалася.

Тим часом вони з Теодорою підійшли до величного храму з високим круглим склепінням, довкіл якого здіймалися чотири стрункі вежі.

— Це Храм Двокільця, — пояснила Теодора. — Всесвіту-Всесвіті. Ми віримо в те, що ми є лише частиною Всесвіту, тоді як Всесвіт — лише частина кожного з нас. Як музика... але то довго пояснювати. Зайдемо досередини.

Вони пірнули в прочинені двері, та хлопець мимохіть спинився на порозі. Цей Храм був надземним відображенням тієї цистерни, через котру почалася його подорож до Валдарри, лише значно більшим і розкішнішим. Рясні ради колон, оперезаних золотими кільцями, бігли вглиб, скликаючи морочливе відчуття нескінченності. Підлога була встелена мармуром, відшліфованими до дзеркального блиску, так що, здавалося, ступаєш по воді.

Теодора впевнено помандрувала між радами колон, ведучи його до місткого алькову, стіни якого були оздоблені мерехтливою мозаїкою. Анджине око відразу ж спинилося на шляхетному вершнику в білому плащі, котрий застромлював списа у черево страшенній зубатій потворі. Цей малюнок був знайомий йому до болю. До справжнього, щемкого болю, бо саме тоді, коли він розглядав це зображення в книзі, його мати пішла, аби ніколи не повернутись.

— Це... хто? — хрипко запитав він.

— Це... — Теодора лукаво примружилась. — Це один з героїв-покровителів Валдарри. Правда, нічогенький? Ми звемо його Георгій-переможець. Або Георг. Або, як-то кажуть у вас, на півночі, Йорг.

Анджа мимохіть відступив на крок. Світ гойднувся перед його очима. Це — Йорг? Той самий Мисливець? Він придивився, змушений визнати — так, саме той. Він миттю упізнав того, хто цькував його буремними ночами. Хіба лише тут його хижий усміх здавався радше врочисто-переможним.

Втекти від Мисливця? Анджа пересмикнувся. Попри все, що він зумів здобути, — це однаково марна надія.

Так говорив Арод, зібравши володарів у своєму палаці:

«Влада надана вам для виконання небесного задуму, отож ви повинні зрозуміти її природу, аби витримати усі випробування і з честю приєднатися до світлих прелатів. Осердям влади є сила; страх, любов і ненависть виростають з неї, наче пагіння зі стовбура. Ті, хто бояться, люблять чи ненавидять — ниці раби, нездатні протистояти силі. Отож, навчіть нижчих за себе любити чи боятись, і ви триматимете їхні душі в покорі».

«Як же дістати таку силу, царю?» — запитали володарі.

«Ви, відзначені Небом, маєте її, — відповів Арод. — Однак, багато з вас, потураючи власним бажанням, втрачають її назавжди. Не прагніть любові — любов повинна бути вашим слугою, не бійтеся нічого — нехай бояться вас, на ненависть же відповідайте зневагою. Як не можете збудити любов — убивайте. Не можете вбити — примусьте себе. Володар без влади — ніщо, непотріб, огидний Небу. Зрозумійте, ви прийшли у світ не для задоволень, тут вам немає, чого втрачати, окрім власної душі».

«Чи можуть мати владу відступники?» — запитали володарі.

«Так, — мовив Арод. — Ця влада зветься спокусою. Тяжко йти шляхом випробувань, знаючи, що винагорода чекає на вас лише на Небі. Ті, хто хоче дістати винагороду на землі, стають жертвами марних надій, що їх пропонують відступники. Надія — теж влада, але тікайте від тої влади світ за очі, бо надія — викажчик найслабших, котрі найпершими стануть здобиччю темної зграї».

Коли з вершечка Білої Вежі заклично пролунала велика квінта, Анджа досі ще блукав крученими вуличками міста. Він запізнювався на зустріч до Йована, але нічим не міг зарадити — він не знав жодного орієнтиру, за яким можна було би знайти ергастерій колишнього рабантця, окрім двох розбещених мармурових наяд. А цей тип прикрас був тут надзвичайно поширеним. Вулиці Валдарри лише в центрі мали впорядковану структуру, ближче ж до стін вони бігли навскоси, як їм зручно, звертали, аби глянути на щось цікавеньке за рогом, а потім зовсім зникали, мовби втомлені безцільною метушнею. Втім, іноді, коли блукач уже втрачав надію вибратися з їхнього плетива, вулички іронічно посміхались, брали заблудлого перехожого за руку і вели його, мов сліпця, куди вважали за потрібне, перебираючи на себе повноваження долі.

Скоро Анджа опинився в кварталі Копарія, оселі човнярів та веслярів, неподалік від валдарського порту. Невдовзі до нього долинув терпкий запах моря і тихий шелех хвиль — перед ним височіла портова брама Валдарри, нині зачинена. Коло воріт невеличкий гурт валдарців вів бесіду з вартовим; придивившись пильніше, Анджа впізнав серед них Йована і Юстина. Йован здивувався, побачивши його тут, утім, задіяний розмовою з вартою, він не став вимагати подробиць, кивнувши лише, щоби Анджа приєднався до гурту.