Розділ «Валдарра»

— Це такі, з круглими щитами? — обережно поцікавився Анджа.

Юстин кивнув.

— Ну... мені здається, ті гроші зовсім не марнуються. У Валдарри дуже сильна кіннота. — «Повірте моєму досвіду» — хотілося додати Анджі, та він насилу стримався.

— Поки бій веде кіннота, нам нема чого боятись, — запевнив Йован. — Тільки от, коли б дійшло до штурму стін, тут таке би почалося — страшно сказати... Довжина стін цього міста знаєш яка? Так от, усього нашого війська заледве стане, аби стояти там, на стінах, і перегукуватись. Та до того не дійде, я певен... — зітхнув крамар. — Принаймні в цьому впевнений імператор, інакше б він ніколи не призначив перегони на такий час. Може навіть, це означає, що облозі скоро кінець.

— Якби ж то, — тужливо зітхнув Юстин. — Поки ми тут телимося з тою облогою, наш товар простоює десь у Фінікеї...

— Угу, — сумно кивнув Йован. — Але нічого, якось переб'ємось. А завтра — час змінювати правила! З цими свіжими бігунами ми не можемо не виграти!

— Ви певні? — запитав Анджа. — Все ж таки коні нові, не навчені... Можуть іще з переляку щось учудити.

— Та ні, — відмахнувся Йован. — Коні з фінікейського іподрому, школені, як слід. До того ж, тут багато що залежить від майстерності колісничних, а в «блакитних» — усі знають! — квадригами керують аж ніяк не свинарі.

— Та й «зелених» ніхто коло свиней не бачив! — підкинувся Юстин.

— Але коні в нас будуть кращі, як не крути!

Йованів товариш лише скептично гмукнув, прикладаючись до горнятка з вином.

— Коні гарні, бо інакше чого би я в це грішми вкладався, ні? І справа гідна, певна річ... Лише от, знаєш... Досі ще ніхто імператора не надурив. Як гадаєш, чому?

Йован зиркнув наполохано, але наразі вирішив тим не перейматися. Однаково до завтра вже нічого не вдієш.

А втім, Юстин мав цілковиту рацію. «Факція влади» також підготувалася до перегонів: Ідрісі мало цікавила валдарська податкова політика, тож він не посоромився забезпечити кіньми обидві партії-суперники.

Імператора, майстра гри в «затрикій», і справді ще ніхто не зумів надурити. Однак навіть він був би здивований, вздрівши на дошці зайву, небачену доти фігуру. Ту, власне, що нині дозвільно цідила вино в генделику, плекаючи невиразні надії на звабливе завтра.

«Справжня влада є гармонією рівноваги між протилежностями — між силою і слабкістю, між надією і страхом, між правдою і вигадкою. Поєднання протилежностей не вичерпується логікою, отож справжня влада абсурдна, її неможливо розчленувати, не пошкодивши цієї хиткої рівноваги. Що дістають ті, хто намагається керувати іншими, послуговуючись лише силою? Страх, покору, ненависть. І, зрештою, спротив. Численні тирани стають жертвами змов та заколотів, і власне через те, що покладаються на силу, котрої недостатньо для справжнього владарювання.

Той, хто хоче мати владу над іншими, мусить давати щось у відповідь. Бо ж насолода здатна підкорити незгірше за біль, надія — незгірше за страх. Вигадка ж тоді стає джерелом влади, коли задовольняє чиюсь потребу в гідних підставах. Отож, осердя влади — в нас самих. Влада — то лише смичок, який змушує звучати струни нашої душі, іноді гармонійно, а іноді — всупереч гармоніям. Адже невідомо, що за інструмент притаєно у нашому серці та чи годен він до гри.

Владу може мати навіть те, що не має власної волі. Краса може оволодіти душею саме тому, що дає насолоду і змістовність — те, чого бракує більшості з нас. Вона напинає струни, змушуючи їх звучати належно. Однак, тоді, коли струни напружені до краю, один необережний рух смичком може розірвати їх, залишаючи замість душі надтріснутий, непридатний до гри каркас».

Іподром був неймовірною, гігантською улоговиною, в якій, ув'язнене, бурувало людське море. Таке було враження, що на перегони зібралася вся Валдарра — понад сто тисяч городян нині зосереджено стежили за дійством, реагуючи на кожен рух квадриґ бурхливим хвилюванням.

Висмикнутий з вулиць невгамовною Теодорою, Анджа нині сидів на самому вершечку амфітеатру, спостерігаючи за цією буремною стихією, від чого йому робилося трохи млосно, наче він знову опинився на хиткій палубі теренційського нефа.