Розділ «Валдарра»

Прислухавшись, Анджа збагнув, що мова йде про отримання дозволу на коротку прогулянку за межі захисних стін, а власне, до порту. Хоча старшина варти не цілком розумів, що саме Йован з Юстином хочуть звідти дістати за відсутністю в порту торгових суден, він завбачливо обумовив свій відсоток від того здобутку. Отож, після звичної для крамарів торгівлі, ворота прочинилися, випускаючи їх назовні.

Анджа роззирнувся, шукаючи очима вартові вежі. Сутеніло, тож вежі на двох краях протоки проглядали крізь морок хіба лише тьмяним прорисом. Утім, навіть звідси були видно, як куриться дим на вершечках веж — гавань і надалі залишалася під надійним захистом «вічного вогню».

Невеличка група метких крамарів, керована похмурим Юстином, торувала шлях вздовж довгих дерев'яних доків, повз торгові нефи, що нині стояли на рейді порожніми, та ґраційні бойові ґалери, звідки також не чутно було ані звуку. Схоже було, що моряки, втомлені очікуванням сумнівного нападу з моря, знайшли собі краще застосування в портових генделиках. Анджа намагався зрозуміти, навіщо ж крамарі влаштували цей дивний вихід — може, заради якогось товару, який ще й досі зберігався на котромусь із нефів? Але ось товариство проминуло порт, ведучи свій шлях уздовж берега. Невдовзі вже зовсім поночіло, тож доводилося напружувати зір, аби розгледіти бодай щось, а власне — тоненьку щоглу, що вигулькнула зненацька з-поза узбережних скель. Назустріч їм вийшов насуплений чоловік у підібганому халаті та тюрбані.

— Чого так довго? — невдоволено спитав він. — У нас тут непоганий сховок, але кожна хвилина затримки — це зайвий ризик.

— Та годі, Ідрісі, — мовив Йован. — Ми прийшли вчасно, та поки з вартою домовишся, те-се... Товар на місці? Як ви обминули вежі? Вас ніхто не бачив?

Ідрісі стенув плечима.

— Провели корабля через Зміїне горло, як і завжди... Не бійся, я вашу гавань знаю вздовж і впоперек, як рідну дружину.

— Усіх трьох, — реготнувши, виправив його Йован.

— Ну, трьох. Не заздри, варваре, то купцю не личить. А товар — ось він, тут. Готуй грошенята.

Крамар щось тихенько проказав у темряву. Темрява відповіла йому кількома словами незнайомою Анджі мовою; почулося тихе кінське іржання. За мить показалися й коні — їх вів смаглявий молодик, вочевидь, помічник щасливого в шлюбі Ідрісі. Коні були прекрасні — високі, стрункі та дужі. Їх було не менш як півтора десятка. Йован вдоволено усміхнувся, озираючи товар.

— Ото імператор здивується, як ми впряжемо в квадриги оцих красенів! Ай, занервує... За лікті себе покусає...

— Та мені байдуже, за що він собі покусає, — похмуро мовив Юстин, — аби нам лишень викреслити з рескрипту його дурну октаву.

— Викреслимо! — заповзято пообіцяв Йован. — Все до біса повикреслюємо! Ну, беремо цих хвостатих законодавців і...

— І гроші заплати! — підхопив Ідрісі. — Забувся, чи що?

Йован, зітхнувши, видобув вишитий капшук, відрахував належне, і купці рушили у зворотню путь. Анджі, котрий встиг обмовитись про своє конярське ремесло, доручили вести аж чотирьох «законодавців». То було не так і просто, бо коні, щойно вийшовши з корабельного ув'язнення, нервували й буцалися. Втім, іти було недалеко, і, проминувши ошелешену охорону, котра зразу ж кинулася звіряти ставки на завтрашні перегони, купці відвели новопридбаних бігунів до стаєнь валдарського іподрому.

Передавши коней у спраглі руки конюхів факції «блакитних», Йован з Юстином вирішили відсвяткувати успіх оборудки в одному з численних шинків, якими рясніли вулиці міста. І тоді, запиваючи кефтедес — наїдок із гострих та пряних м'ясних кручеників — розбавленим домашнім вином, Йован нарешті налаштувався розпитати Анджу про його спілкування з гетерою.

— Та, — зітхнув Анджа. — Виявляється, я їй потрібен в якості е-е-е... варвара — для готських танців. Це, буцімто, сам імператор замовив.

— Сказився, — прокоментував Юстин. — Хоча, після того як він запровадив податок на ліхтарі, мені вже просто несила дивуватись.

— Еге, — кивнув Йован. — Імператор у нас любить всіляку екзотику. Це його, певно, ностальгія мучить — відтоді ще, як йому довелось розпустити легіон варантів — там таких, як ти, Анджо, було тисячі півтори, самі найманці. Архонтопули, «діти вождів» усе ніяк не могли цього пережити: еліта війська — і чужинці.

— Ну, звісно, — підтримав його Юстин. — Скільки коштів ішло на тих найманців... Не дивно, що тоді так податки підскочили. Та й зараз на самих лише катафрактів-кіннотників стільки марнується, що як зважити, волосся дибки стає.