Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

на сідлі соколиному.

Замикаєш ти комори, дворці і хлівці,

церкви й монастирі,

і суронжівські престоли:

Замкни моїм ворогам губи і губища,

щоки і пращоки, очі й праочі,

щоб вони на мене,

народженого, добру посвяченого,

зубів не точили, очей не витріщали,

гніву в серці не мали,

щоб усе поважали і в добрих мислях мали.

Полегшало. Спробував ще раз. Теж саме. Іще раз — жодного результату. Відпускаючи внутрішній зір, він опинявся у суцільному злі. Воно тягнуло до нього свої зуби, ікла, кігті, руки і лапи, щупала і писки. Вищало, дряпалося, кидалося кусатися, пронизливо вило, гавкало і гиркалося, лементувало і просто тоскно кричало. Найстрашнішим був той крик, повний немічності та упослідженості. Якщо тваринячий лемент ще можна було стерпіти, то знести цей крик було несила навіть могутньому Добровіну. Ворон добре знав свою справу.

Але й Добровін був не з простих відьмаків. Він уявив людину, яка б могла так кричати: ось мати, в якої забрали дитину, ось донька, в якої на очах мучать батька, ось зраджена дружина, яка все ще кохає свого чоловіка і намагається повернути його любов. Всі ці обличчя відьмак звів воєдино і співчутливо схилився над створеним образом. Торкнувся похиленої голови, поклав руки на опущені плечі.

Від того доторку народилася іскра.

Тоді Добровін заговорив із істотою, і вона пригорнулась до нього. Іскра запалала, перетворилася на вогненну кулю. І відьмак увійшов у той вогонь. Він не обпалив його, бо не може любов обпалити добре серце. Але вона може спопелити злу душу…

Він знову опинився у вихорі люті, але на його очах кіготь, що торкнувся захисної кулі, перетворився на суцвіття стокроток; щелепа з довжезними іклами стала сумирним писком котеняти; кощава рука обернулася тонкою виноградною лозиною, яка миттю випустила зелені листочки; клацання і гиркання ставало піснею, і той страшний людський крик, щойно долетівши до Добровіна, став криком радості, щастя і перемоги над лихою долею.

Стіна зла розпалася. А внутрішнє око Добровіна вільно полетіло просторами княжого замку, відшуковуючи Яра. І таки знайшло: він був у одній із башт замку, наповненій брудним лахміттям, розбитими столами, поламаними смолоскипами, зігнутими і покривленими мечами. Все те було вкрито густим шаром пилу.

Яр стояв на колінах. Старший князь стояв на колінах — молився:

— Біду накликав я на себе! Хай не впаде вона на мій рід. Хай мої злодіяння лишаться зі мною навіки, хай лише я постраждаю від наслідків. Ви ж, всевидющі Боги, знаєте: робив бо все не заради себе, а заради дітей своїх ненароджених, заради жони своєї коханої.

З Ярового ока скотилася крапля й впала на брудну підлогу.