Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

У двері постукали. Добровін невдоволено відірвався від книжки: так хотілося вранці побути наодинці з власними думками. Постукали вдруге, і відьмак змушений був підвестися, щоб відчинити двері. На порозі стояла Діва, Ярова жінка.

— Ну, проходь-проходь! — пробурмотів він.

Була в ній загадка, а відьмак не любив загадок, які не можна розгадати. Він так і не зміг з'ясувати справжню причину її подорожей по всій Укранії, не зміг проникнути у її сутність.

— Добровіне, я знаю, ти мене не любиш…

— Я не маю тебе ані любити, ані не любити, — перервав її Добровін. — Ти дружина Старшого Князя, і цим все сказано.

— Тож не переривай мене. Я давно збиралась на силі для цієї розмови.

— Ну то кажи, що хочеш…

— Я дуже кохаю Яра. Можеш не вірити, але це так. Він — мій рятівник, мій захисник. Якби не він, я навряд чи вижила б… Але не це головне. З Яром щось коїться…

Добровін зрозумів: вона ледь стримує сльози.

— Я довго за тобою спостерігала, відьмаче. І я знаю: ти всім серцем відданий своїй країні і боротьбі зі злом. І ти завше стояв на Яровому боці. Ти не відмовиш мені і вислухаєш… Я просто більше не маю до кого піти!

Добровін побачив перед собою іншу Діву — зворушливу, слабку, у розпачі. Серце його не витримало, він підійшов і поклав руку їй на голову. Діва подивилась на відьмака очима, повними довіри:

— Добровіне, я хочу стати твоїм другом, і тому я розповім тобі все. Я знаю, ти багато разів намагався проникнути у мою сутність… Зрозумій, то не моя провина — просто не можна знімати цей захист, бо буде горе. Я розповім тобі…

Народилась я на Русі, на межі з песиголовськими землями. Дивно, я ніколи цих песиголовців не бачила, і не певна, чи бачив їх хтось із моїх односільчан, але всі їх страшенно боялися. Боялися, лякали ними дітей.

Жилося нам не заможно, але й з голоду не помирали. Мали такий-сякий город, кілька свиней, корову, тримали курей і качок. Батько був чоловіком мовчазним, я мало що про нього знала. В селі казали, він прийшов із Мовчазних Гір, і ще казали, що він мольфар.

Я не знаю, чи то правда, але коли він помирав, то дуже мучився. Було страшно. Це тривало кілька днів, поки один із сільських дідів не наказав хлопцям розібрати дах. Ті спочатку посміялися, але потім послухали. Щойно вони розібрали дах, як батько затих. Дід казав, що то доля кожного мольфара, який не передасть вчасно свої знання наступникові. Мене він своєю ученицею не зробив. Моє серце сповнила образа — на батька, на світ, і головне — на саму себе, на те, що не змогла довести батькові, що гідна стати його ученицею. Він волів помирати у муках, але не віддати мені свої знання. Я не могла тоді цього зрозуміти…

Я зрозуміла і побачила його за багато років по тому. Бо й ворогу не побажаєш стати носієм того страшного, могутнього і непереборного…

Після смерті батька втратила здоров'я й мати. Ніби у живого дерева надрубали коріння. Вона змарніла, схудла, обличчя зібгалося у зморшки. Її хотілося пригорнути, забрати роботу, та вона пручалася і до останнього берегла обійстя, підтримувала в ньому лад. Так і померла із серпом у руці.

Я залишилася сама. Наодинці з господарством, яке, якщо бути чесною, ніколи не любила… До господи почали заходити хлопці, жартувати, усміхатися і підморгувати. Мене від того всього нудило, в серці жила образа, в голові крутилися думки про силу, яку батько не захотів передати. Розумієш, Добровіне, він думав, що не передавши знання, вбереже мене від сили. Але я відчувала її. Вона з кожним днем ставала все настійливішою, розпирала зсередини, вимагала проявлення… А без знань… І я змушена, просто змушена була піти з села.

Вночі я зібрала свої пожитки і вислизнула на широку дорогу. Я не знала, куди йти: простувала навмання, куди боги на душу покладуть. Саме на цій дорозі, вночі, я зустріла Його. Ахрумана!

Він чатував на мене. Почув мою силу. Поки батько був живий, то закривав мене. Тепер я розумію, чому. В мені є сила, Добровіне, але ця сила — страшна. Її не можна контролювати. Вона Дика. І єдине, за що я вдячна Воронові, — це за те, що саме у нього я навчилася зв’язувати цю силу, не давати їй мене розірвати, захопити. Але це єдине ніколи не переважить того жаху, того болю, яких він мені завдав! Він — звір. Він випробував різні способи, щоб витягти мою силу — і таки знайшов. Це ненависть. Іще він знайшов спосіб збирати вивільнену силу, живитися нею і ставати сильнішим.