Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Ступиш туди — і опинишся у Мовчазних Горах. А далі вже сам…

Важко було чугайстрові прощатися з друзями. Рутенія намагалась не дивитися йому в очі: відчувала, що варто в них зазирнути, як не стримає сліз. Тому і втупилась у підлогу. Золота просто потис руку. Так само зробив і Бось. Рутенія нарешті змогла перебороти себе і підвела очі.

— Я дав обіцянку, і мушу йти! Я повернуся. І повернуся сильніший, ніж був. Я зможу стати поруч із вами в битві зі злом. Я не осоромлю вас. Колись чугайстри були великими воями!

По цих словах він обернувся і вступив до кола.

Добровін пішов. Рутенія провела його поглядом. Їй хотілося його наздогнати і сказати, що без Віта їй буде самотньо, що Віт — мудрий і сильний, що він… Та вона вчасно зупинилася — не Добровіну це слід було казати, а Бітові… «От дурепа!» — картала вона себе. Вона торкнулась плечем Золоти. Золотина рука стисла її долоню. Злидень спостеріг те і пішов геть.

Відьма і зільник стояли поруч. Золота повільно і нерішуче обійняв Рутенію за плечі. Та не пручалася, а лише сильніше пригорнулась до теплого тіла. Перед ними розкинулися зелені пагорби.

«Мені розповіли, що пагорби навколо міст у Словунії вічнозелені, і на них заборонено селитися людям. Чому?» — спитала вона якось Добровіна. І той розповів історію про полозів.

Багато років тому, коли між рахманами і людьми почали точитися чвари, з’явилися полози. Вони стали на бік людей, і ті вділили їм землі навколо своїх міст. Натомість полози мусили їх оберігати від нападів. Земляні полози можуть існувати лише під вільними землями, які не позначені ні землеробами, ні будівничими. Відтоді землі навколо міст вільні від поселенців. А коли зникли рахмани, почали зникати і полози. Зараз їх майже не лишилося, але люди по сьогодні бояться селитися на цих землях. Ходять чутки про смерті і горе, що напосідають на тих, хто наважується порушити святість цих пагорбів. Добровін тоді сказав ще одну річ, яка засіла в пам'яті Рутенії: «Люди вірять не в те, що бачать їхні очі; це їхні очі бачать те, у що вони вірять!»

Повітря охололо — сонце швидко падало за небокрай. Рутенія відсторонилася від Золоти:

— Ти, мабуть, іди.

— А ти?

— Я ще трохи побуду… Що зі мною станеться? Я ж під закляттям, — вона засміялася.

Сьогодні Рутенія мала ще одну справу: недавно згадала про Дзеваннину оповідь. Та говорила, що у неї був кінь. Її власний відьмацький кінь, що рухався швидше за вітер. Вже кілька разів вона намагалась його прикликати, та нічого не виходило. Тепер вона озброїлася новими знаннями — допоміг Добровін.

Рутенія ще дитиною дізналася, що в степах живуть дикі чорні коні. Якось Добровін взяв її з собою у подорож, і вона побачила їх — величних, сильних, гордих. Табун летів степом, вожак попереду, за ним — решта. Рутенія зачаровано завмерла, спостерігаючи той дикий гін. І раптом від стада відділилося лоша. Воно кульгало й не могло бігти. Разом із ним відстала і лошиця. Табун не помітив — погнав далі. Тільки тоді Рутенія з Добровіном зрозуміли: табун не просто так гнав, він втікав від величезної зграї вовків. Вони з’явилися, мов сірі тіні, нечутні і страшні. Спершу вовки напали на лошицю. Вона стала впоперек їхнього шляху, захищаючи дитя. З Рутенією щось сталося: вона забула про небезпеку і кинулася до кривавого дійства. Вирвалася з рук Добровіна. Той не встиг і зогледітися, як Рута опинилася серед зграї вовків, біля лошати. Вовки не напали одразу. Відчувши новий, людський запах, вони притихли, покинули розтерзану здобич і повільно оточували відьму. Добровіну довелося втрутитися. «Ось ти і знайшла свого відьмацького коня!» — засміявся він, і поклав відьмину руку на шию чорному, мов смола, лошаті. Те струсонулося і лишилося стояти на місці. А потім було навчання, чари, замовляння…

Сонце дійшло межі між небом і землею. Довгі тіні пагорбів тягнулися до відьми. Вона їх не боялася, бо засвоїла: боятися треба не тіней і темряви, а людей і істот, які в них можуть ховатися.

5

Русана часто ходила в ліс поночі — адже там є квіти, що розквітають лише під місячним світлом. Розгортаючи ніжні пелюстки, вони живляться його холодним сяйвом. Та раніше Русані було куди повертатися. Зараз же…

— Тату, нащо стільки їжі і одягу? — спитала вона батька. — Я знайду в лісі їжу, тим паче зараз!

— На одних ягодах та грибах далеко не зайдеш, а скоро настануть холоди! Згодиться. Хто зна, скільки тобі доведеться йти.

Русана погодилась, хоча думала: «Я тільки відійду трішки, а потім поверну назад!»