Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Вона намагалася так зробити вже кілька разів, але повертаючи, відчувала страх. Він брався невідомо звідки і був такий сильний, що серце вилітало з грудей, а ноги — дрібно тремтіли. Спирало дихання і хотілося закричати. Та тільки-но Русана вертала на свій шлях — все вмить зникало.

Вона йшла цілий день і під вечір зачала шукати місце для ночівлі. Ліс ніби взнав її думки: попереду розкинулась невеличка галявина, оточена могутніми дубами з товстим гіллям. Русана надибала зручне дерево: гілки росли не високо, але й не низько, а в стовбурі виднілося велике дупло, якраз для неї. Дівчина підстрибнула, вхопилась за гілля і видряпалась нагору. Дупло було порожнє, сухе й просторе.

Сонце кинуло в ліс свої останні промені, поступаючись холоду ночі. Русана витягла з мішка теплий одяг і натягнула на себе. Холод відступив — вона заснула.

Дівчина спала і не бачила, як коло її дерева зібралася купа світляків. Якби вона в цей час визирнула з дупла, то була б вражена — зоряне небо спустилося до її дуба. Але насправді це були не світляки. Це нічки, світлі нічні створіння, позліталися з усіх усюд на прохання полісунів. Нічки добре чують зло і вміють берегти інших від нього. Вдень же Русанину дорогу стерегли мавки, які й наганяли страх, коли вона пробувала повернутись додому.

Русана спала і бачила сон, у якому вони разом із батьком і мамою збирають ягоди і гриби. Вона все намагалась розгледіти мамине обличчя, але та весь час стояла до неї спиною…

6

Прийшов час для чарів.

Рутенія торкнулася рукою лоба, губ, живота. Заплющила очі, опустила руки вздовж тіла і почала крутитися. Чорне волосся розліталося навсібіч. Відьма прискорила оберти. Розслаблені руки піднялися над землею. Рух наростав, і ось уже руки розкинуто в боки, й коли б хто подивився згори, то побачив би суцільний чорний диск із білими краями.

В тілі щось вибухнуло. Тепло розлилося хвилями. З кожним обертом тепла ставало більше, а рухатися — важче. Повітря загусло, мов сметана. Серце радісно закалатало: такого стану вона досягла вперше. Цього разу може вийти! Натхнення додало їй сил, і відьма подолала опір — закрутилася швидше. Почувалася келихом вина, повним по вінця — ось-ось розхлюпається. І воно прийшло! Коли вже немає сил стримуватися! Коли хочеться випустити з себе накопичену силу! Щоб прийшло звільнення! Щоб прийшло щастя!

— Та-а-а-а-к! — вигукнула відьма і різко зупинилася.

Все тепло, що так довго в ній збиралося, заворушилося і вирвалося назовні! Кожною частинкою тіла вона відчувала, як струменить воно потоком! Стало ясно, як удень. Гаряче світло струменіло з Рутенії й повнилося фарбами.

Такої сили Рутенія ще не відчувала. Вона всемогутня! Вона могла зруйнувати місто, могла запалити ліс, могла вступити в бій із Ахруманом — могла все!

Вона так захопилася, що мало не забула про мету. Та ні, не забула. Щойно вона звикла до нових відчуттів, як розпочала нове дійство. Видобула з кишені три довгі волоски, що дав їй Добровін. То були волоски з Лютиборової гриви. Намотала одну волосину на праву руку, одну на ліву, одну зав’язала на шиї. Тоді сіла на землю і звела долоні перед собою.

Три волосини на моїм тілі,

Одна на руці, друга на руці, третя — на шиї.

Як торкаються вони мене,

Так і ти, Лютиборе, почуй мене і прийди!

У голові вибухнуло видіння: чорний, сильний красень-кінь бив копитами об землю, його довга лискуча грива віється на вітрі… Тричі викрикнула вона: «Лютиборе, я кличу тебе!» Тричі почула вона закличне іржання. Тоді розвела руки. Світло нечутно розлетілося навсібіч. Зникло відчуття всемогутності, натомість прийшла спустошеність. Виснажена відьма похилилась додолу, притулилась до землі, заплющила очі і заснула.

Отямилась вона від чиєїсь присутності. Прислухалася, щоб визначити джерело тривоги. Переконалася, що не зв’язана й ніщо не обмежує її рухів. Лише тоді підскочила і відсахнулась якнайдалі від супротивника…

— Засвоїла уроки, — почула вона.