Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Це ти, Добровіне? — Темно, хоч в око встрель.

— Я, а хто ж? — Відьмак запалив над головою світляну кулю. — Хоча після того, що ти тут влаштувала, можна було б чекати й на появу Чорного Ворона…

— Я влаштувала?

— Рутеніє, ти створила такий Вихор Сили… Його відчули всі відьмаки Словунії, і я думаю, навіть Богумиру!

— Я? Не може бути! Я ж робила все, як ти казав…

— Тут є і моя вина. Недооцінив я тебе. Забираймося звідси і готуймося до гіршого.

— Почекай! Ахруман же знає, що я в Суронжі, і нічого до цього часу не вдіяв? Чого ж боятися? Що змінилося?

— Що змінилося? Ти знову набула сили! Поки ти була без пам’яті і без сили, ти не становила для нього загрози. Зараз же ти сама прийшла до нього і сказала: «Я знов маю сили, я знову стою у тебе на шляху!»

— Оце так! Як же… А як же Лютибор? Я ж кликала його… А його немає?

— Немає? А ти озирнись! — і Добровін вказав відьмі за спину.

Тієї ж миті її голова торкнулася чогось теплого і живого. Вона злякано відсахнулась, та вже наступної миті у поле її зору потрапив він… Її відьмацький кінь, її Лютибор! Він сумирно стояв і дивився на відьму вологими чорними очима. Та повільно підійшла і поклала руку йому на гриву. Кінь стрепенувся. Всі сили, витрачені на заклик, повернулися. Відьма знову почувалася сповненою життя. Вона оглянула коня з усіх боків. Чорний, як сама ніч. Якби не Добровінове світло, його б узагалі не було видно.

— Добровіне, а що далі?

— Отакої, прикликала друга, а тепер не знаєш, що робити?

— Я… справді не знаю. Забрати його в місто? — непевно спитала вона.

Спробувала уявити цього красеня у стійлі, поруч із миршавими міськими коняками… Лютибор, ніби побачивши її видіння, заіржав і відступив на крок.

— Відьмацький кінь, та ще й з породи диких, у стійлі? Ні, його життя — вільне! Він поруч, бо так хоче. Ти ні до чого не можеш його змусити. Він вільний! Він прийшов до тебе — отже, не забув. Він, щойно ти його покличеш, примчить до тебе, як вітер! Зараз же ти можеш його відпустити, в нього своє життя, а завтра покличеш — і він прийде.

— Гаразд…

— До речі, він може бачити твої думки.

Вона виправила уявила, як Лютибор вільно летить по степу. Кінь підступив, вдячно торкнувся мордою плеча й безгучно розчинився у темряві.

7