Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Стало спокійніше.

Довкола, скільки сягало око, зеленіли пагорби. Ніщо не порушувало тихого і привітного спокою. Здавалося, тут можна прожити вічно, так і не зазнавши лиха. Сонце дарувало світло і тепло, а трава вдячно тягнула до сонця свої зелені стріли. Сюрчання цвіркунів розривало повітря. Де-не-де пролітали блискавки метеликів та діжки жуків.

Плюскотіла річка, виблискувала тисячами сонячних зайчиків. По той бік земля вкривалася городами. Деякі були чорні — без урожаю, деякі сіро-жовті — то довге сухе квасолиння шурхотіло під поривами легкого вітру. Окремі клапті — з ніжно-зеленими паростями озимого жита.

— Здається, нам час? — озвався Золота. — Пропоную вийти на пагорб і зорієнтуватися.

Думка була слушна, і Віт першим дістався верхів’я пагорба, з якого стало видно величезне місто. Високі сонячно-жовті стіни, здавалося, надумали позмагатися у яскравості з сонцем. За ними можна було розгледіти кілька сніжно-білих башт.

— Це вони! — вигукнув Золота.

— Хто?

— Не хто, а що! Башти княжого двору — Добровін там.

— Ну, то рушаймо. Он я бачу шлях, — показав Віт рукою вниз.

Огинаючи пагорби, змійкою повзла дорога. Нею пленталася пара волів, тягнучи за собою повну гарбу. Колеса натужно і ритмічно рипіли, задаючи такт похитуванням дядька, який задрімав, стискаючи в руках віжки.

Друзі спустилися з пагорба і вирушили слідом.

Рутенія звернулась до Золоти:

— Віт розповідав, що під час Великодня боги відкривають Небесні Браму і спускають на землю Очисний Вогонь. А чому лише у Великдень? Лише один раз на рік?

— Є багато сказань про давні часи. Чим більше Боги боролися зі злом, тим сильнішим воно ставало! Мабуть, вони так і не розгадали цю таємницю людської природи, бо коли війна досягла апогею і мало не знищила усіх людей і Богів, було вирішено: лишити людей на самоті, не втручатись у їхнє життя… — Золота замовк.

— І що далі? — зацікавився розмовою Віт.

— А далі з'явилися рахмани, які навчили людей Силі. А боги закрилися від світу людей Небесною Брамою. І прочиняють її лише раз на рік. Чому, не знаю…

«Боги, здається, порушили свої плани про невтручання. Вони таки почали впливати на людей. Принаймні, на мене. На мої сни. Бо хто ж, крім них, міг вказати на підземелля? І підганяти на шляху до Суронжу? І ще цей камінь! Щось має статися, щось назріває… якесь велике зло, інакше б Ахруман не напосідав, ніби це його останні дні…» — думала Рутенія.

— Останні дні! — вигукнула вона, забувшись.

— Що? Що? — переполошилися її супутники.

— Чому Ахруман так причепився до нас? Ви думали? Надходять останні дні! Дні до чогось важливого для нього, вкрай важливого! І ми — перешкода. І тому він не зупиниться, доки ми не зупинимо його самі!