Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Та краще в голову попади!

— А ти чого витріщився! Й собі хочеш? — це, мабуть, хтось із перехожих не встиг сховатися чи обійти стороною бійку.

— А ну, хлопці, гайда на нього!

Удари трохи послабшали, зате поруч почулося тупотіння, чийсь зойк і радісні крики бандюг. А потім почувся гучний крик. Перш, ніж потрапити у повну пітьму (таки потрапили в голову!), вона впізнала до болю знайомий Бітів голос.

У пітьмі було тепло і приємно. Але згодом з’явилося світло, і Рутенію знудило.

— Хо-хо, ну й потріпали тебе! Добряче! Та нічого, зараз приведемо тебе до тями. Трішки… — далі полився потік незнайомих слів.

Крізь біль і нудоту Рутенія намагалася зрозуміти, чий це голос, та їй ніяк не вдавалося. Вона спробувала розкрити очі і застогнала. Чиясь прохолодна рука лягла на чоло:

— Тихо, тихо! Все добре. Буде. Ти тільки лежи спокійно.

— Хто ти? Де я? — прошепотіла Рута.

— Ми у друга! — сказав Віт.

— Руто, тобі дуже боляче, так? — це Дзеванна.

— Ану, геть звідси! Не заважайте їй, і мені теж!

Почулися тихі кроки, після чого прохолодні руки почали метеликами торкатися її тіла, і біль зникав.

— Все, тепер можеш розплющити очі.

Навколо панувала напівтемрява. Вона підвелася і побачила, що лежить посеред величезної круглої кімнати. З одного боку — вікна, завішені прозорою тканиною, а з іншого — великі і малі столики, печі і плити з витяжними трубами. Столи заставлено різноманітними слоїками, бутлями, деякі завалено купами трав.

Зачарована Рутенія, нарешті перевела погляд на хазяїна цього багатства. Побачила високого парубка з довгим чорним волоссям. Очі — волошково-сині. Лише коли Рутенія зазирнула у ці очі, то зрозуміла, що лежить зовсім без одягу. Скрикнувши, вона потягнула на себе простирадло, й тоді стала спокійно роздивлюватись парубка. Він не був красенем — завеликий ніс з горбинкою, завеликий рот, занадто худий.

— Я — Золота, відьмак-зільник, Чародій Орії. А ти? — він запитально подивився на Рутенію. — Твої друзі відмовилися будь-що розповідати, доки ти не прийдеш до тями…

Осіннє сонце нагріло плити брукованого двору навколо фонтану. Згодом сонячне тепло замінила прохолода кам’яних стін. Обідня зала знаходилася за кілька кроків, і коли друзі в неї увійшли, стіл було накрито. Золота стояв поруч і ґречним жестом запрошував сісти.

— Батько казав, що такий день настане! Він усе життя на нього чекав…

— Твій батько? — здивувався Віт. — А хіба ти не…