Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Все гаразд! Гайда нагору!

— Що там?

— Там ніч, а ми під стайнею. Тут самі коні. Ну ж бо, швидше — ляда важезна.

— Ну, навіщо ти мене покликав? — розбудив Рутенію хрипкий і грубий голос.

— Та там… там якісь волоцюги забралися до стайні! — відповів йому хлоп’ячий голос.

Вона намагалася згадати, де вона і що трапилося. Чому над її обличчям схилилась кінська морда та хто це кричить і будить її. Поки вона приходила до тями, сильна рука схопила її за одяг, і вона почула крик: «А щоб тебе чорти забрали! Поналазять тут усякі!» Рука штурхонула її до дверей стайні. За нею слідом полетів злидень, русалинка і нарешті чугайстер.

— Ану забирайтеся під три чорти, трясця вашій матері! Ледацюги кляті! Щоб вам світу білого сто років не бачити! Щоб…

Голос ще довго перераховував, куди їм треба піти, хто і де їхні родичі і хто вони такі, та друзі вже не слухали. Вони виспалися і з новими силами поринули у вир пробудженого Корсуня.

27

— Він живе он у тій вежі, — показав Віт. — Пішли?

— Зачекайте! Не всі разом! — зупинив їх злидень. — Де ви бачили стільки жебраків разом?

— Треба розділитися. Вперед підуть Дзеванна і Віт, а ми з Босем рушимо за вами…

Кілька разів першу пару перестрівали похмурі і підозрілі люди, але придивившись, рушали далі — що візьмеш із жебраків? Тоді, про всяк випадок, Рутенія з Босем звертали у бічні вулички й перечікували. Так мало бути й цього разу. Але наче на лихо, поряд не було жодного перехрестя, жодної шпаринки, у якій можна було б розчинитися. Їх було п’ятеро. Вони наближалися. Щойно порівнялися, як один із них схопив Рутенію за барки. Інші бандити миттю їх оточили. Віт із Дзеванною вже повернули за ріг і того не бачили. Один зі злодіїв махнув рукою, і злидень відлетів убік, вдарившись об камінну стіну будинку. Про нього забули, але він швидко отямився — і непомітно відповз, а тоді дременув щодуху за Бітом.

— Ну, здрастуй, відьмо Рутеніє! — дихаючи в обличчя смородом, прохрипів нападник.

Хтось штовхнув її у спину. Від поштовху Рутенія вигнулася і, продовживши рух, різко випросталася, вдарила ватажка, що необачно лишився стояти на місці, головою.

— Ах ти ж клята баба! — закриваючи рукою розбитого носа, пробурмотів ватажок.

І вдарив знизу. Земля захиталася під Рутиними ногами. Ватажок дав команду — і вся юрба накинулася на відьму. Удари сипалися, як з мішка, і єдине, що вдавалося Рутенії — це рятувати голову і живіт. Крізь суцільне покривало болю їй вдалося розібрати слова.

— Бий її, бий цю кляту відьму! Вона мені за все заплатить! — тонко верещав ватажок.

— Будеш знати! — підтакував йому чийсь фальцет.

— Так її! Бий по нирках!