Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Що з тобою? — скрикнула Дзеванна.

— Та вона ж віддає сили своєму Полозові! Зупиніть її, вона ж загине! — зрозумів Бось.

— Ні! Не можна! — скрикнула Рута, та Віт уже розігнався, і якби й хотів, то не зміг би зупинитися.

Він з усього розбігу наскочив на Рутенію, схопив за плечі і рвонув догори, а потім разом з нею відкинувся вбік і впав.

— Може, й не можна… а занапастити себе… заради… зміюки… я не дам! — відхекуючись мовив він.

— Та як ти міг! Він же врятував нас! Він же наш друг! Він же…

Рутенія заплакала на плечі у чугайстра, як мала дитина. Віт обіймав її і гладив по голові, а Дзеванна міцно стискала її руку. Бось стояв осторонь і намагався розібрати слова, що їх крізь сльози вимовляла відьма.

— Я… нічого вже не хочу… я втомилася… Що я тут роблю? Горинь загинув… через мене… А ми вже майже дійшли…

З її руки випав камінь. Віт нахилився і підняв його:

— Полозів камінь?

— Так.

Все змішалося. Хтось казав, що вона витримає?! Рутенія була певна, що це не про неї. Як вона може витримати? Що витримати? Боротьбу з відьмаком, страшніших від якого світ ще не знав? Вона, та, що не змогла навіть вберегти свого друга?! Кого ще вона не вбереже? Вона нічого не витримає, і ні з ким не буде боротися! Все скінчилося тут і тепер! Зараз вона витре сльози, вибереться з цього підземелля, і всі розійдуться по своїх домівках, а зі злом хай борються ті, кому це потрібно й хто має сили й віру в себе. Вона ж цю віру втратила. Вона ж навіть не пам’ятає…

— К-х, к-х… По кому подзвін? — пролунав знайомий голос у Рутенії за спиною.

На мить всі скам’яніли. Сльози Рутенії висохли. Вона спитала Віта:

— Ти чуєш те ж, що і я?

— Не тільки чую, але й бачу!

— Ти живий! — повернулася Рутенія і кинулася до Гориня. — Ти живий! Невже?

— Тобі вдалося! Тепер я твій боржник.

— Який ти боржник? Ти друг! Ти… — Рутенія знову намагалася спинити сльози, та то вже від радості.

Полоз же, перечекавши обійми і сльози, взявся до справи.