Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

«Виживе» — почула вона в себе над вухом.

І прокинулася. Над нею схилися Віт із Дзеванною. Злиднева мармиза виднілася позаду.

— Дзеванна… — мовила Рутенія так тихо, що сама себе не почула. — Дзеванна, це ти? — спитала вона голосніше.

— Я опритомніла, щойно потрапила на берег. Ти кричала. Тобі боляче?

— Було. Тепер все гаразд. — відповіла Рутенія і заплющила очі.

Заснула. Вони викрутили, як могли, одяг — свій та Рутенії, та підтягли Полозове тіло ближче до берега.

— Я нічого не пам’ятаю про шлях, — озвалася Дзеванна, тремтячи від холоду.

— Там нічого і пам’ятати, — відповів Віт.

А а злидень додав:

— А я б з радістю забув про цю трикляту річку і про це підземелля! Я замерз так, що аж зуби випадають, а переляку натерпівся такого, як ніколи і ніде!

— Так, було лячно! Особливо коли ми стрибнули у річку! І як полоз тільки витримав таку дорогу?

— Мабуть, у нього дуже багато сили… було, — замислилася русалинка.

— Він знесилився! Він довго тримався, але річка таки випила його силу!

— Невже він приніс себе нам у жертву? — здивувався Бось.

Їх похилило на сон, а Рутенія тим часом зі сну поверталася. Вона чула їхні останні слова, і достеменно не знала, що треба робити. Вона сподівалася, що сили самі знайдуть правильний шлях. Рутенія стиснула камінь і уявила, як струмені світла передаються від неї до полоза. Завмерла на мить. Але нічого не відбулося. Спробувала ще раз — теж нічого.

«Думка виявилася хибна! Хай їм грець, цим чарам. Ми втратили Друга, і ніяк не можемо цьому зарадити!» — подумала Рута. Але тут згадала сон: «Вона витримає…» Хто це сказав? Хтось Великий? Чи то сказав Віт, коли намагався розбудити? Ці слова наповнили серце наснагою, як чиста джерельна вода наповнює спрагле тіло. Відьма стисла камінь так, що з долоні полилася кров, і за мить вже нічого не треба було уявляти… Промені світла дугою полилися від Рутенії до Гориня. Судома скрутила відьмине тіло раніше, ніж з горла вирвався крик. Руки випросталися вперед і з неймовірною силою стислися в кулаки. Нігті увіп’ялися у долоні. Вона не контролювала себе. Щомиті м’язи напружувалися ще сильніше. «Все, зараз порвуться!» — майнула думка. Темрява розкрила пащеку, а світло все лилося і лилося до Полоза.

Нарешті, в короткому проміжку між судомами, Рутенії вдалося вичавити з себе ледве чутний стогін. Цього було доста, щоби всі, кого зморив холодний і тремтливий сон, прокинулися.

Віт та Дзеванна підбігли до відьми, Бось же навпаки, позадкував:

— Ви куди, дурні?! Втікайте, вона не тямить, що робить!

— Я… тямлю! — прохрипіла Рутенія. — Не підходьте!