Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Злидень приходив до тями. Він тер очі і намагався роззирнутися:

— Та ми ж не рухаємося! А он там — вихід на берег! — Бось показав у бік полозової голови.

— А ти як знаєш? Там же нічого не видно… — здивувався Віт.

— Це вам не видно! Ми, злидні, краще від вас бачимо у темряві! — гордо відповів він.

— І ти раніше мовчав?! — обурилась Рутенія.

— А ви не питали! — відрізав Бось.

Рутенія відвернулась і тільки тепер зрозуміла, що під серцем штрикає щось неприємне, якась колючка.

— А чому ж ми не йдемо до берега? — спитав Віт, і Рутенія нарешті збагнула.

— Горинь! Горинь! Ти чуєш? Чому ти мовчиш? — та у відповідь не почула ані слова.

— Горинь! Відповідай! — рознісся громовий голос чугайстра.

— З ним щось сталося! Ми все ще у річці, але не рухаємося! Просуваймося до полозової голови — не сидіти ж тут до скону, — запропонувала Рута.

Повзти по Гориню було незручно. Онімілі ноги не допомагали, а лише заважали. Доводилося з потрійною силою напружувати руки, щоб підтягатися і пересувати тіло вперед. Позаду важко дихав злидень. Найважче доводилося чугайстру — він рухав не лише себе, а ще й непритомну Дзеванну.

Просуваючись уперед, Рутенія відчула, що ноги чіпляються не лише за полоза, але й за землю!

— Тут вже земля! — вигукнула вона.

— Я це відчув. Та стояти не можу, ноги — немов колоди! — відповів Віт.

— А в мене вже ніби відійшли. — Рутенія відчула, як ноги наповнилися гострющими голками. Це кров линула до спраглих судин, і ті з болем розширювалися, знеохочу пускаючи в себе життєдайні соки. — Ну ж бо, допоможу тобі з Дзеванною.

Рутенія перекинула ногу через полоза і стала на річкове дно. В горлі застряг крик — так боляче стало ногам. Здалося, що до того голки просто ніжно торкалися шкіри, а тепер вони увійшли по саме серце. Долаючи біль, відьма пішла до чугайстра.

25

Вона падала. Світ навколо зникав. Чіплялася мокрими руками за уламки думок. Вітер виривав шматками волосся і відносив угору разом з краплями крові. Щось боляче у зіп'ялося в спину і не відпускало. Кігті з кожним поривом вітру сильніше і сильніше стискали плоть. Хрускіт. «Ламаються ребра,» — подумала байдуже. Захотілося спати. «Яка божевільна думка — спати під час падіння. З іншого боку, чому б і ні? Все одно в кінці чигає смерть. То чому б не померти уві сні?» Але пазурі у спині страшенно заважали, тому відьма зробила спробу перекинутись обличчям догори. Нічого не вийшло — тіло не слухалося. Завела руку за спину і торкнулася чогось довгого і шорсткого. «Ага, ти мене міцно тримаєш.» Відьма падала. «А якщо так?» Завела руку ще далі, міцно вхопилася, різко рвонулася вгору. Страшенний біль прийшов зі спини і розчахнув мозок навпіл. Блискавка вдарила в очі, а хрускіт кісток пролунав громом. Та вже не відьму тримали у пазурах, а вона тримала пазурі. Щось темне вгорі затріпотіло крилами, забилося, метаючись у повітрі… і почало набирати висоту. Відьма піднімалася.

«Витримає…» — почула вона громові слова.