Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Затихло.

Віт щодуху посунув уперед. Пригадуючи цю нору, він розповідав, що такого страху ще не начувався ніколи. І слухачі вірили, бо очі його блищали, а лице ставало таке бліде, що, здавалося, його можна було б розгледіти в найтемнішу ніч.

Зараз же Віт повз вперед, обдираючи до крові лікті і коліна. Він чув позаду шурхіт, зітхання. ЦЕ наближалося. Попереду майнула світла цятка — вихід! Але ж там друзі! І він крикнув, що було сили: «Втікайте! За мною щось повзе!»

Вихід наближався. І звуки позаду теж.

В останню мить, коли Віт вже вхопився за край нори, коли до нього кинулася Рутенія, щоб допомогти, за ногу вхопилося те саме холодне і слизьке. І стиснуло так, що Віт закричав. Тварюка не відпускала. Нога німіла. Рутенія вхопила Віта за руки. Підбігла Дзеванна, разом вони витягли чугайстра майже по пояс.

Тварюка не вгавала.

Злидень тим часом теж підбіг до них, і став перед чугайстром.

— Витягніть ще хоч трішки! — гукнув він до Рутенії, і підняв вгору руку.

Навколо неї, ледь помітно, закрутився темний вихор. Рута з Дзеванною щосили потягли Віта на себе.

Ще мить!

Як боляче!

Ще одне зусилля…

І ще одне!

Ще трішечки!

ЯКИЙ БІЛЬ!

Яскравий спалах.

Це Бось, дочекавшись, поки з’явиться шпаринка між тілом чугайстра і стінами нори, кинув туди палючу кулю. Вона зникла у темряві, і за мить почувся глухий удар та голосний вереск. Потім щось захлюпало і… затихло.

Віт знепритомнів. Рута з Дзеванною відволокли його подалі від нори. Вони не одразу помітили, що злидень повільно сповзає по стіні униз. А коли помітили, той уже лежав непритомний. Знесилився. Його підтягли до чугайстра.

— Що робити? — тривожно оглядаючи тіла, спитала Дзеванна.

— А хіба я знаю? Мабуть, чекати… — тихо відповіла Рута. — Я не цілителька. Хоча…