Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

І прилучимося до Зла!

Добровін витяг з-за пояса довгого ножа. Відпустив посох, за який вони трималися разом із Боримислом. І гортанним голосом прокричав у туман:

Прабоже, й ти Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне,

й ти, Громовице!

Вам урікаю сю кров, і буде так, як схочете ви!

Хай буде воля ваша!

І полоснув ножем свою руку. Бризнула кров. Краплі її полетіли над капищем, впали на Золоту, на камінь, прорізали чорно-червоними струменями білий туман, засвітилися, спалахнули.

Жертву прийняли.

Ахруман впився зубами собі у вени, і щосили рвонув.

Прабоже, й ти Чорнобоже, й ти, Маржано, й ти,

Похвосте, й ти, Кулло!

Вам урікаю сю кров, і буде так, як схочете ви!

Хай буде воля ваша!

Чорна кров розлетілася бризками, прорізаючи туман, загорілася, запалала. Вже не кров струменіла з його жил, а червоний вогонь. Запахло горілим м'ясом.

Чорні боги прийняли жертву.

Світи скриплять. Час крутиться змієм, намагаючись перетворити коло у спіраль. Вогонь плавить годинник життя. Час горить. Старий час відходить, новий наступає. Весь гігантський механізм Усесвіту заворушився, щоб закрутити нове коло часу, нове коло життя.

Час-змій крутиться, прагнучи піймати себе за хвіст. Час-змій набирає обертів.

Снопи іскор розлітаються, обпалюючи богів, Чорних і Білих.

Час-змій сьогодні при владі. Він керує, він головний. Це він визначає долю світу, долю Всесвіту, долю богів і людей. Він може спинитися — і все замре. Затихне. Але він цього не зробить. Бо лиш свою долю він визначити не може. Його доля — це коло, що вічно прагне перерости в спіраль. Його доля — крутити вогняне коло, ловити власного хвоста й тим наближати Новий Час, Новий Рік.

Наближати власну смерть. І власне народження. Зіткнення. Народження і смерть. Любов і ненависть. Чорне і біле. Світло і темрява. Час ніжно торкається наших душ, і від його доторків все закипає, вкривається попелом і опіками. Час ніжно душить себе, вбиває й змушує народжуватись. Знову і знову. Щодня і щоночі, щороку, щостоліття, щотисячоліття…